Хованки

— Один. Два. Три, — чую її дрібні кроки й не стримую усмішки. Поволі затримую дихання, щоб дати їй час сховатися. — Чотири. П’ять.

Коли звуки губляться в темряві, озираюся. Кліпаю, але морок густіший, ніж із заплющеними очима. Я виставляю руки вперед, щоб не перечепитися, й роблю непевний крок. Під ногами шурхотить пил.

— Де моє маленьке мишеня?

Шепочу тихенько, щоб ця тиша не здавалася такою моторошною. Щоб не здавалося, ніби я справді тут сама, ніби нікого немає, крім мене, в цій ніщоті. У темряві все здається інакшим: видовжується, розтягується, густішає. Я вдихаю — і чорнота заповнює легені, вже не зрозуміло, де межі мого власного тіла. Ступаю крок і змахую руками. Ще крок.

Позаду плескають маленькі долоньки, і я тихенько сміюся. Уявляю, як хапаю її крихітне тільце й притискаю до себе, намагаюся заповнити цю темну, голодну пустоту. Та знову западає тиша. Чи зможу я її спіймати? Серце аж болить від цієї думки.

Я ступаю ще крок до звуку. Легенький порух лоскоче пальці. Я хапаю повітря.

— Де ти є?

Страх набігає хвилею. Чи це все насправді? Чи це моє хворобливе марення, як колись? Позаду — тихесенький сміх. Я рвучко розвертаюся — і, здається, вона сама застрибає в мої обійми. Я відчуваю таку полегкість і щастя, що хочеться плакати.

Вона весело сміється, слабко пручається, а тоді прихиляється головою до мого плеча. Знаю, що вона вже втомилася гратися. Я розплющую очі. Темрява розвіюється. Скоро світанок. Сіре світло вривається, як холодна правда — тут тісно, мертво й порожньо. Геть нема де гратися.

— Ти втомилася, мамо? — шепоче вона мені у вухо, і я відчуваю, як вона набралася запахом цього застояного повітря.

Киваю. Її тіло, ніби вода – тягуче, майже неживе, але рідне до болю – повільно лягає на моє плече. Я обережно підіймаю її та вкладаю в домовину, неквапом лягаю поряд, так близько, що вона мусить притулитися до мене, й я відчуваю кожну її маленьку кісточку. Цілую її в холодного лоба. Десь за стінами пробудилися пташки. Треба виходити, поки яскраве світло не просочилося до її спочивальні. Але я не можу її відпустити. Здається, відпустити її зараз — означає відпустити назавжди. Моє тепло передається їй, і, здається, шкіра вже не така холодна.

— Як я буду без тебе, люба? — відчуваю, як сльози печуть у носі.

— Ні, як я буду без тебе, мамо? — шепоче вона у відповідь і її крихітні ікла занурюються в мою шию так ніжно, ніби цілунок. І я віддаюся цьому болю, як віддаються спокою — без страху, без спротиву. Бо це — повернення. Вона знову моє дитя, а моя кров знову стає її, як коли вона була немовлям.