Камера

Орест постукав у двері викладацької з надією застати професора історії. Старий уникав його вже більше тижня, а хлопцеві конче потрібно було здати реферат, щоб отримати залік. Ніхто не відповів. Хлопець різко опустив дверну ручку і вони відкрилися. Всередині було пусто. Три столи, на кожному по комп’ютерному екрану, величезні стоси листків та різні канцтовари.

Орест побачив, що на столі викладача з історії лежить стара камера. Схожу мав його брат і вони разом знімали свої пригоди в дитинстві. Хлопець виглянув у коридор і нікого там не побачив. Він швидко зайшов усередину кабінету і закрив двері. У нього була одна погана звичка і він розумів, що це неправильно, але цікавість завжди брала своє.

Хлопець підійшов до столу і взяв камеру. Відкрив прямокутний екран у сторону і побачив свої налякані очі у відображені. Зібравшись з думками він почав шукати кнопку включення. Невелика червона кнопочка була всередині продовгуватої. Він швидко розібрався, що тут до чого і втиснув червону і провів пальцем у бік включення.

Екран побілів, а потім через нього було видно запікселене зображення стіни кабінету. Орест перевів стрілку з іконки камери на фотокартку. Відкрилася галерея. Лише одне відео. Орест прислухався, у коридорі було тихо. Він натиснув на кнопку програвання.

Відео почалося з шуму — статичні завади, тріск, потім короткий писк. На екрані — кабінет, той самий, у якому зараз стояв Орест. За кілька секунд їх хтось відчинив. До кімнати зайшов… він сам? Хлопець придивився — той самий светр, ті ж джинси та портфель на одному плечі. Відео вимкнулось, коли двері в кабінет закрилися.

Орест завмер. Його серце билося швидше.

На екрані знову з’явилася галерея, але тепер було два відео.

— Що за… — прошепотів хлопець.

Орест обрав нове й натиснув програвання.

Тепер у кадрі було видно хлопця за столом, що уважно розглядав відеокамеру в руках. Він нахилився над нею, саме як щойно робив Орест у реальності. Коли хлопець включив камеру, з-за його спини з’явилася постать у темному одязі, з захованим у каптурі обличчям. Хлопець на екрані не озирнувся. Тінь підійшла до нього майже впритул…

Орест різко натиснув стоп і обернувся. Нічого.

Руки вкрилися сиротами і йому стало холодно. Він важко дихав і боляче закусив нижню губу. Орест поглянув на екран і там з’явилося третє відео. Хлопець тремтячи хотів вимкнути камеру, але кнопка не піддавалася.

Розпочалося третє відео. Камера рухалась повз знайомий навчальний корпус. Спочатку вхідні двері, потім минала десятки вікон. Раптом вона сфокусувалася на одному з них, за яким було видно постать людини. Орест затамував подих, коли вікно відкрилося і знайома фігура стояла на підвіконні. Обличчя було розмите, але хлопець не міг помилитися — це був він сам. Той самий светр та джинси, що були на ньому, чітко відображалися в кадрі, хоча він сам стояв прямо в кабінеті.

— Ні, це не я, — пробує заспокоїти себе Орест.

Він намагається рухатися, зупинити відео, але все марно. Тіло не рухається. Хлопець хоче закрити очі, але не може. Щось притягує його погляд до екрану. Фігура на екрані виставляє одну ногу вперед, а потім іншу і падає вниз. Камера затрималась, фокусуючись на порожньому вікні, а потім раптово, лунає глухий звук.

Відео закінчилось і Орест почав важко дихати. Він відкинув камеру на стіл. У його голові все перемішалося, а потім щось невидиме взяло його за руки. Орест спробував обернутися, але не зміг.

Двері повільно відкрилися і до кабінету зайшов професор історії. Його погляд був холодним і безжальним, а на обличчі застигла широчезна усмішка.

— Яка прикрість, ти переглянув мої записи, — у голосі професора була награна печаль.

Він обережно підійшов до столу і підняв камеру. Орест намагався заговорити, але щось здавило його горло.

— Не переймайся, вже все вирішено.

Після цих слів, щось почало керувати ногами хлопця і він направився до вікна. Руки відкрили вікно, а тіло почало підніматися на підвіконня. Все це нагадувало останнє відео, що було на камері. Орест відчув, як невидима сила штовхнула його з вікна. Тіло розвернулося і погляд хлопця зачепився на усмішці професора, чи хто б це не був. Ця усмішка була холодним відчуттям неминучості, що закарбувалася в його голові.