Твань

Востаннє Романа Юхимова бачили позаминулої ночі, коли він пішов до знайомого в сусіднє село за цементом. Усе свідчило про те, що він зник у болотяному лісі, який лежить між селами.

Останніми місяцями селяни нарікали, що річка вийшла з берегів, через це стрімко розросталася твань. Затхла, в’язка, їдка тванюка. Минулого тижня вода дісталася кількох хатин на околиці. Підмила фасад, перетворивши земельні ділянки на суцільне багно. Гниль охоплювала й роз’їдала деревину, стінами розповзався мох та інша рослинність. Будинки піддавалися руїні та занепаду.

Тоді селяни заходилися укріплювати хати. Майстрували ринви коло фасаду, встановлювали бетонну відмостку, заливали подвір’я цементом. Магазини й виробники виявилися не готові до такого попиту. Матеріалів бракувало.

— Візьму в Івановича, — спокійно відказав Роман, заспокоюючи дружину Віру. — Цей бичара викупив пів магазину. Пообіцяв нам десять мішків цементу, цього частково стане.

Подружжя вийшло на подвір’я та миттю скривило обличчя.

— Гівном уже штиняє на все село, — Віра похапцем затулила ніс хустиною. — Ти замовив асенізатор? Кулики казали, завтра має бути машина.

— Ага, замовив. Та штиняє через паводок. Оно в Івановича нужник затопило. Усе гівно по городу рознесло. Каже, сморід нестерпний, мух дохуїща.

Пара підійшла до паркану на задньому подвір’ї. Попід огорожею виднівся мокрий ґрунт. Твань уже вразила сусідів і плавно підступала до їхньої ділянки.

— Чуєш? — дружина вхопила Романа за картату сорочку.

Чоловік нашорошив вуха. Городом розкочувався дивний звук. Різкий, пронизливий, схожий на крик жінки чи дитини.

— Якесь скиглення, — констатував Роман. — Лунає з лісу.

Вірине обличчя поблідло. Її рука почала малювати хрест, а з вуст виривався молитовний шепіт.

— Та облиш, — Роман злегка штурхнув її в плече. — Якісь тварини.

— Дайбо, — проторохтіла Віра, тримаючи руку на серці. А тоді окреслила уявним хрестом Романову спину. — Хай бог помога.

— Дай спокійно сходити в сортир, жінко, — гаркнув чоловік, відчиняючи двері літнього туалету.

Того вечора Віра на кухні готувала ковбасу. Замочила свинячі кишки у воді, а пізніше ретельно їх промила. Порізала м’ясо, пропустила через рубку. Додавши спецій, перемішувала, поки м’ясо не стало достатньо липке. Натягнула кишку на лійку та щільно набила її фаршем. Зробила палку потрібної довжини, обмотала ниткою, і так поки не використала весь фарш. Коли жінка закинула ковбасу в піч, на небі розсипалися зорі. А Романа все не було.

Віра вийшла на задній двір і спрямувала погляд у темний ліс. Затамувавши подих, почула моторошне квиління, і шкіра вмить укрилася сиротами. Тоді поглянула вниз. Чоботи грузнули в глевкій, тягучій субстанції. Твань уже на порозі. Де ж цього нечупару носить?

На ранок Віру охопило тривожне почуття, що з Романом щось сталося. Подзвонила Івановичу. Той глухим, пропитим голосом сказав, що Юхимів не заходив. Бреше, паскуда. Либонь, ганяли чарку всю ніч.

Набрала в поліцію. Сказали, що має пройти щонайменше три доби після зникнення. За цей час тіло Романа б уже обгризли до кісток вовки. А то й хтось гірший. Той, хто ремствує щоночі в лісі. Той, хто прийшов із твані…

— Віра Панасівна, — пролунав голос через паркан, де жили Кулики. Над огорожею бовваніло обличчя Марічки. — Роман ще не з’являвся?

— Ні, — відсторонено похитала головою Юхимова.

— Я, цей, чого питаю. Треба розібратися з асенізатором. Бо ми собі відмінили. Твань затопила нужник. Та й багато хто теж відмінив, тому служби питають, чи треба їхати?

— Хай їдуть. У мене підтопило, та не критично. Не хочу, щоб гівно розпливлося по дому.

Велика помаранчева машина приїхала лиш на наступний день. Про Романа досі не було звістки. Іванович клявся, що бухав сам.

— Нужник отам, за огорожею, — вказала Віра працівникам, які розмотували шланг. Сама пройшла за ними, поглядаючи в ліс на небокраї. Від страху перехопило дух, і жінка зробила глибокий вдих. Повітря смерділо гниллю та лайном, яке через шланг прямувало до машини.

— А це шо за нахер? — вигукнув один з асенізаторів. Другий ошелешено завмер поряд, вдивляючись у яму.

Віра підійшла до нужника й зазирнула всередину. Довкола комашилися мухи. Ґрунт розмило, турецький унітаз провалився разом із керамічним подіумом у широку чорну яму, яка утворилася на їхньому місці.

— Он там, — вказав асенізатор, махаючи ліхтарем.

Затуляючи носа від смороду, жінка обережно подивилася вниз. Жмутик світла спинився на чоловічому тілі, що в картатій сорочці та зі спущеними штанами нерухомо плавало в суміші гівна й твані.