Багряний Блазень
Набат не вщухав. Багряні краплі падали стиглими вишнями, важко розбиваючись об землю. На дзвіничній покрівлі розпустилася велетенська пурпурова квітка, в якій пильне око могло ще впізнати те, що звалось колись людиною.
Кіндрат стояв внизу, хмурячи брів і мимохіть стискаючи руків'я оздобної турецької шаблі. Не вберіг... Це старий Петро-дзвонар просив його, заїжджого запорожця, стати на герць проти почвари — вовкулака, що обрав собі мирне село мисливським угіддям. “Я знаю: ви, січовики, — химерний люд. Святі й грішники в одній подобі. Знаєте таїни, недоступні нам, простому люду... Якщо, ти, синку, не заступишся — не минути нам лютої гибелі...” Знав він, що Кіндрат не звичайний собі козак, а характерник, а чи ні? Дарма! Хоч би що вигадували вони проти Звіра — куля свячена, куля срібна, куля замовлена, куля з дзвонового сплаву — Звір і далі забирав кривавою пащею людську здобич. Селяни шепотіли, що близький уже кінець світу... У Кіндраті бачили ту силу, котра одна могла спинити диявольську ходу. Та щоночі він сам-один із замовленою зброєю рушав на полювання — і щоранку із порожніми руками повертався назад.
...
Деревляна віконниця стогнала під кігтем протяжно й пронизливо, як удовиця над чоловічим трупом. Оксана-дзвонарівна стояла посеред кімнати, сторожко вслухаючись. Ось скрегіт закінчився, а далі пішло постукування стіною — ніби той, що був там, за тонкою межею з саману й дерева, перевіряв її на міцність. Дівчина не здивувалася б, якби почвара проламала її міцним ударом: селяни вдоста бачили проявів дивовижної сили та люті Звіра. Чи не більше покладалася дзвонарівна на стіну невидиму: три перешкоди мусив подолати Вовк, перш ніж дістанеться її смертного тіла і бзсмертної душі. Виписані червоною глиною прадавні візерунки бігли побіленою стіною, відводячи погане око та тримаючи злих духів подалі від хати. І ззовні, й зсередини все щедро оббризкано було свяченою водою, а в центрі кімнати Оксана освяченим ножем зробила коло, ще й для надійності посипавши його сіллю та товченою шкаралущею великодніх писанок. Усюди, де могла, дівчина розвісила обереги й уквітчала хату охоронним зіллям: гілочки з осики, що на ній повісився Юда, і тепер відлякує вона нечисту силу; полин — його, правда, бояться русалки, але хто зна?.. Туди ж і часник та шипшину, упирячий страх — усе йшло в хід. Сама стала в центр кола, взявши до рук освячені ікону та свічку. За поясом був останній засіб, остання надія на порятунок — свячений ніж.
Тим часом — тук-тук-тук! — постукування стало гучнішим і сильнішим, Звір мов і справді простукував стіну, шукаючи слабке місце. Ось він, обходячи хату, зробив уже майже повне коло... Оксана поволечки оберталася за ним, слідуючи за звуком. Так і рухались обоє поволі проти руху сонця, мов колесо у чумацькому возі, — вона як вісь, він як обід, далекі й водночас нерозривно єдині...
“Гуп!” — сильний удар мало не виніс двері. Ікона ледь не випала Оксані з рук. Виряченими очима дивилась вона на двері, чекаючи, коли тварюка виб'є їх і увійде в хату. Та за грюкотом звучала тільки тиша, німим дзвоном заливаючи все довкруг. Чекання текло, густе, як мед.
“Ш-шурх!” — та ось стривожено зашепотіла солома на стрісі. Заплющивши очі, дівчина уявляла собі, як Звір пробирається дахом, розкидає в'язанки соломи, добираючись до тонкого перекриття. Шарудіння гучнішало, сильнішало... Ось щось важко зістрибнуло на перекриття. Ось його струснуло ударом, ось пострілом прозвучав тріскіт — і крізь пролом з білої стелі потягнулася до Оксаниної голови чорна лапа зі страшними пазурями... Не тямлячи себе від страху, дівчина кинулася геть з хати...
...
Кіндрат стояв під вишнею. Стиглі ягоди падали на нього, важкі, як краплі крові. Під деревом лежала дзвонарівна. Білим полотном сорочки бігли червоні візерунки, і в передсвітанковому мареві не видно було, де вишитий орнамент переходив у криваві патьоки. Обіч лежав свячений ніж; до крові на лезі прилипли кілька вовчих шерстинок.
Козак уважно оглянув руку. Відірвав шмат полотна і перев'язав глибокий поріз. Скрушно зітхнув. Не вберіг... З тих пір, як упала Січ і йому відібрано було дім, товариство й святе діло, приречений характерник бігати вовкулакою. Не знає він спокою ні вдень, ні вночі, не бере його ні шабля, ні куля, ні ніж — ні замовлені, ні освячені. Так і ходитиме від села до села, від містечка до містечка, сіючи смерть і жах, допоки... Хто зна?
