Прокляте безсоння

Четверте за день горня міцної кави не додало й крихти бадьорості. Довгі 15 хвилин вдивляюся в екран порожнім поглядом. Серце калатає, немов клятий стрибунець, що з шаленою силою пожбурили об стіну. Я розбита. Безсонні ночі, нерви, стрес геть виснажили. У свої 30 почуваюсь не менш, ніж на 70.

Сьогодні користі з мене не буде. Доведеться прийняти пораду лікаря та закинутися пігулками. Заспокійливе, мелатонін, снодійне, вітаміни для серця, блекаут штори.

Швидко повечерявши аптечною молекулярною кухнею, вимикаю світло. Кімната занурюється в суцільний, густий морок. На якусь мить здається, що я розчинилась у темряві. Стала її частиною. Важко зрозуміти, розплющені мої очі чи ні. Час сповільнився, зник. Думки, що спочатку нахлинули гулом чужих голосів, потроху стихли, піддавшись солодкій міцній дрімоті.

***

Світло. Поколювання на пучках пальців. Розплющую очі й втуплююсь поглядом в блакитне небо. Лежу на галявині серед зеленої трави й польових квітів. Як же добре. Підводжуся на ліктях. Вдалині по широких кам’яних доріжках гуляють люди. От тільки облич не розгледіти. Іду, проте ні на крок не наближаюсь до них.

Гостре відчуття неспокою, стривоженість. Усвідомлення, що спостерігаю за собою, наче зі сторони. Щось тут не так. Не нормально. Нереально. Світ довкола блимає й тріщить, як від спалахів старої фотокамери. Як я тут опинилась? Де я? Руки, треба подивитися на руки. Раніше не уявляла, що це може бути так важко. Кисті, долоні… Що? Пальці починають множитися й витягуватися у подобу мацаків. Звиваються зміями. Розуміння б’є в потилицю. Це сон! Тепер дивлюсь на все своїми очима. Цікаво. Усвідомлене сновидіння. Давно такого не було. Починаймо веселитись.

Думки шалено вирують. От люди танцюють, а от натовп панічно біжить від уявної небезпеки. На небосхилі з’являються хмари у вигляді котиків і три червоні, вогняні планети. Я мчу на авто, злітаю до небес і шалено падаю вниз. Локації змінюються. Влада. Відчуваю себе творцем. Я керую цим світом і кожним персонажем у ньому. Уява малює море, піщане узбережжя та гарненького хлопця. Ні, нудно. Дах висотки, погоня, перестрілка. Наздоганяю злочинця, курок на взводі, дуло в роті покидька. Постріл. Стою на широкому проспекті. Натовп обтікає мене суцільним потоком, як вода обтікає камінь. Небо затягує вугільними хмарами. Бурштинова блискавка розтинає небосхил, вдаряє в будинок поблизу. Помаранчеве полум’я здіймається до небес, освітлюючи все довкола, неначе величезний смолоскип.

Грім гуркотом проноситься, штовхаючи мене в груди, й приносить хриплий шепіт, що змушує здригнутися цей уявний світ.

— Порушниця, порушниця, — вторять голоси. — Схопити. Заборона на контроль сновидінь. Покарати, катувати, знищити.

Натовп сповільнює рух. Безликі люди звертають до мене шкіряні обличчя з порожніми очницями, обступають щільним колом і шепочуть «порушниця». Я бачу, як крізь застиглі людські постаті чорними хмарами прослизають створіння.

— Ти порушила кордони. Посягнула на царство володаря. Тебе буде покарано.

Паніка накриває, дихання перехоплює. Я не можу поворухнутись, зникнути, прокинутись.

— Ти залишишся зі мною назавжди, — кістлява рука з тонкими пальцями й довгими гострими пазурями хапає мене за плече.

Я озираюсь і в пітьмі глибокого капюшона бачу дві червоні розжарені вуглини очей. Крик. Беззвучний та відчайдушний. Пітьма.

***

Вузький темний коридор. На стелі блимає й тріщить лампа розжарювання. Дз-з-з, дз-з-з — дзижчить муха, обпікає крила й маленькою чорною вуглинкою падає в пітьму.

До мене наближаються двері. Обшарпана фарба, іржаві металеві ґрати. Я не хочу туди заходити, це пастка. Напруга бринить у повітрі, дряпає шкіру, стискає горлянку. Двері відчиняються й мене штовхає всередину.

Там, у стінах, вкритих зеленими цівками, плямами засохлої крові й пліснявою, ковзають слизькі й холодні протяги. На брудних іржавих каталках стогнуть у муках зморщені, пошматовані люди. На підлозі гоблін гризе жовту кістку, капаючи слизом, що пропікає підлогу й торує шлях у крижане пекло.

Кістлява рука хапає мене за передпліччя, довгі пазурі розтинають долоню. Очі наливаються кровʼю. Крізь стогони й скімлення, чую крик. Власний крик.

***

Розплющую очі. Я лежу в темряві власної кімнати. Тепер я точно знаю, що дивлюсь у пітьму. Навпомацки знаходжу вимикач. Тьмяне світло нічника вириває із мороку клаптик ліжка. Різкий біль пронизує руку, долоня пульсує, стягнута липкою засохлою кровʼю.

— Ти не втечеш від мене, — із пітьми виринають довгі пальці з гострими пазурами.

Світло гасне.

Навіщо я прийняла так багато снодійного?

Останнє, про що встигаю подумати перед тим, як мене знову затягує у темне ніщо.