Святилище під Баштою Сеара

Ревучий вітер шугав темрявою і борсався, завиваючи гіллям високого бересту.

У старій хижі три ліхтарі світили на дощату брудну підлогу, де перед свинячими яслами лежала зсунута ляда й відкривала присутнім темну діру, що йшла углиб землі.

— Саме це місце, Остапе, описано в записниках Якоба. Прохід у святилище Башти Сеара — місця, де отримують відповіді на всі питання і відкривають стежки до втрачених коштовностей. Ви готові?

Вікторію стала відчувати клаустрофобні нотки неспокою, коли нора звузилася ще тісніше, і шершаві стінки повністю оповили тіло — наче, спустившись у тунель, її ковтнула величезна істота й тепер проковтувала кишкою далі у свій шлунок.

Знову повіяло холодом і затхлістю.

— Богдане!

Боже, я вся в мерзотних павуках і слизьких жуках.Тут неможливо лізти...

— Не згадуй ім’я Бога в цьому місці, Вікторіє, — почувся чоловічий голос позаду. Він весь час підсвічував їй шлях, вона навіть часом відчувала його гаряче дихання в сідниці.

— Богдан не відгукується… І тут, здається, ще один поворот праворуч... — вона затихла, бо врешті побачила попереду тьмяне світло Богданового ліхтаря. Але те вже не іскрило тунелем, а десь блукало ширшим простором. Нора скінчилася, і Вікторія виповзла в кімнату.

Невелике приміщення зала, де в стінах були нетипові для проходів у суміжні кімнати отвори. Дівчина освітила темну купу людських решток, безладно звалених кістками і черепами в кутку.

— Богдане, ці сигіли не зустрічаються в жодному мені відомому манускрипті, — сказав Остап, який теж уже виповз у цей простір і розглядав на підлозі мальовані чимось чорним і бридким символи всередині викладеного камінцями трикутника.

— Вікторіє, обережно ступай, не зруш тут нічого.

За трикутником, у центрі підлоги, так само було складене коло, а між ними — прямокутний виступ з отворами.

— А ось, Остапе, місце, де мають встати амулети. Найголовніше — зараз їх знайти. У записках значиться, що Якоб після ритуалу відніс артефакти в суміжну кімнату, ліворуч, коли стоїш біля верхів’я трикутника.

Подивіться на отвори у вівтарі та йдіть за мною. — Богдан пронирнув у вузький прохід, і врешті всі троє опинилися в захаращеній згнилими одежами, шкурами тварин та камінням на підлозі кімнаті.

— Це що, їхній сміттєвий бак?

— Останнє сміття на цьому звалищі має не менше трьох сотень літ, — відповів дівчині Богдан.

— Давайте тоді знайдем ті штучки, бо я вже хочу назад, назовні.

— Ті "штучки" називаються амулетами або атрибутами, Віко.

— Ну, нехай амулети... О, дивіться, це амулет? — вона направила ліхтар на груду каміння. Богдан спершу не міг розгледіти, що незвичного в сірому контрасті, і врешті розгледів трикутний елемент із різьбленням.

— Так, візьми його. Отвір у камені вівтаря, здається, збігається. Поклади тут, поруч, на виході. Обережно, вони дуже крихкі.

Остап сердито дивився на дівчину, яка необережно ступала по шкірах.

— Вікторіє. Ти можеш розібрати ту купу каміння, де знайшла свій артефакт. Не ходи далі.

Але Вікторія, ігноруючи слова, ішла до протилежної стіни, де лежали черепи тварин.

— Lumen noctis, — вони обернулися на голос Богдана. — Світло ночі. — Той тримав у руці глиняний шар.

— Атрибут Місяця. Залишилося знайти ще один артефакт.

— Остапе, — раптом промовила Вікторія. — А що то за люди лежать там, у кімнаті, оті скелетики?

Остап тримав паузу, не знаючи, як відповісти правильно. “Ті, хто віддали атрибут крові,” — подумки сказав він.

— О, здається, я щось бачу під купою ганчір’я... — він дійсно побачив незвичний металевий відблиск світла в тому, що було колись людським одягом, і витягнув звідти мініатюрну башту — проекцію реальної, що колись стояла над цим святилищем.

— То, значить, залишився останній артефакт... — він подивився в очі Богдану.

— Вікторіє. Стій там, не рухайся і дивися на малюнки всередині трикутника. Коли побачиш блакитне сяйво — голос повідає, де скарби. — Він доторкнувся до Остапа, і той зрозумів, що час настав. Поволі витягнув ножа з-за ременя і напрочуд тихо підійшов до Вікторії.

Але раптом відчув поштовх і біль, від якого звалився на підлогу і захарчав. Поруч стояв Богдан. Вікторія обернулася і присіла поруч.

— Вибач, Остапе, але жертвою мав стати саме ти.

Його свідомість разом із болем і кров’ю витікала за межі тіла, а Богдан із Вікторією стали перетворюватися на велетів, над якими засвітив повний місяць — і поруч осяялася висока срібна башта. Жахливо чорна подоба тварини вийшла з її дверей і взлізла на трикутний п’єдестал.