Сехмет

Скарабей, декілька днів старанно котячий гнійну кульку в свою оселю на одній з вулиць Каїру, перетворився на пляму на підошві чобота Огюста Марієта – керівника розкопок в Саккарі.

Марієт, відпочивши в рідній Булоні та відновивши сили, готівку та незламну готовність на протязі двох років закінчити розкопки, перебував у чудовому настрої. До того ж його дорослий син Франсуа вперше вирішив провести свою відпустку з батьком. Обидва чоловіки, захоплені передчуттям пригод поспішали в археологічний табір та пообідав, пішки відправились з Каїру в Саккару.

Не встигли вони пройти і десяти кілометрів, як побачили сіру стіну на горизонті попереду.

Франсуа поглянув на батька. В погляді старого не було остраху й сумнівів.

- Рушаймо! - тільки й сказав Огюст.

- Батько, до Саккари ще шість кілометрів! Буря наближається! Це самогубство! – вигукнув Франсуа.

- Хочеш, повертайся. Я йду вперед. – мовив Огюст, намотав на голову сорочку, прикривши нею ніс та рот, одягнув захисні окуляри та рушив назустріч бурі. Син, тремтячий від жаху, але захоплений геройством батька, наслідував його приклад.

Буря насунулась миттєво. Хвилі пилу, піску й шаленого вітру міріадами дрібних смертельних частинок застукали по одягу, намагаючись проникнути в незахищені отвори. Кожен крок чоловіків коштував старанного та злагодженого руху всіх без винятку м’язів та дорівнював пройденому кілометру.

Вони пройшли близько ста метрів, як раптом пісок під ними просів та за мить провалився, ховаючи під собою чоловіків. Одночасно пролунали глухий удар та крик. Огюст рефлекторно підскочив і його очі зафіксували наступну картину.

Марієти знаходились на купі піску, у центрі кімнати розміром вісім на вісім метрів, що мала кам’яну підлогу, чотири розмальовані стіни та чотири двері. Посередині стояла залізна тринога, що тримала запалений кимось факел. Франсуа катався по підлозі, кричав та тримався за праву ногу. Огюст зняв окуляри, звільнив ніс та рот (дихалось добре, кисню вистачало) і миттєво розірвав штанину Франсуа, оголивши кістку, що стирчала трохи нижче коліна. Не мешкаючи, дістав з рюкзака бинт та маленьку склянку з опіумом. Зробивши з бинта пов’язку, змочив її опіумом. Звільнив обличчя Франсуа від сорочки і окулярів і приклав пов’язку до носа та рота. В найближчі пару годин є можливість зробити джгут, можливо, навіть, вправити кістку. 

Франсуа замовк. Огюст видохнув та розвернувся, оглядаючи приміщення. На найближчій стіні у напівтьмі він розгледів об’ємне зображення: сотні людей в поспіху залишали місто, а над ними нависало щось жаске. Понад будинками на напівзгнилому коні сиділа велетенська людина зі списом. На людині була звіряча маска.

Світла бракувало. Огюст поліз в рюкзак за ліхтариком, але тільки порізав руку уламком. Археолог вилаявся і тільки звук лайки повернув людину до дійсності. В гробниці (він не сумнівався, що знаходиться саме в гробниці) стояла мертвенна тиша, якщо не рахувати далекий глухий шум бурі, що біснувалася десь зверху. Не було чутно ані стонів, ані дихання Франсуа.

Обомлілий Огюст повернувся до центру кімнати але за купою піску не знайшов сина. На тому місці, де хвилину тому катався по підлозі та кричав від болю його син, нікого не було. Тільки рюкзак, калюжа крові та марлева пов’язка зі склянкою опіуму… А також сліди чогось важкого, що волочили в одну з дверей.

Ані секунди не сумніваючись, Огюст кинув свій рюкзак та рушив у напрямку дверей, прикрашених малюнком. На малюнку виднілися обриси великої левиці, що пожирала людину. Але не встиг Огюст навіть роздивитись дверну пройму, як з-за дверей чітко долинули кроки, що відлунювали десь поза кімнатою.

Огюст замлів. Це не міг бути Франсуа!

З-за двері повільно та велично вийшла босонога жінка. Її стегна та струнке тіло укривав помаранчевий сарафан. Тонкі, проте сильні руки тримали папірусний скіпетр та золотий перевернутий анх[1]. Лев’яча голова була прикрашена синьою гривою та сонячним диском, що віддзеркалював зомлілого археолога.

Від жаху м’язи відмовили Огюсту. Він впав на підлогу та нерухомий міг тільки дивитись за наближенням створіння. Червона паща натякнула на долю його сина, а налиті кров’ю очі кішки з вертикальними жовтими зіницями передбачили і його смерть… 

Скарабей, настирливо котячий гнійну кульку натрапив на щось велике на своєму шляху. Взяв лівіше і через пару сантиметрів кулька вкотилася у калюжу чогось липкого та в’язкого. Скарабей взяв ще лівіше і, лишаючи тонкий червоний слід, розчинився в темряві.

[1] Анх – давньоєгипетський ієрогліф, що означає «життя»