Час спливає

00:30:57

Електронний циферблат відлічує секунди назад. Час працює в зворотному напрямку, тисне, наближаючи щось страшне і невідворотне. Ти одразу згадуєш меми про «коли придбав годинник у країнах Сходу» і вибухівку, але наразі вже не смішно. Бо ти в металевій камері, за розмірами ледь просторішій за домовину. Блідо-синє світло від годинника над обличчям допомагає темряві не зжерти тебе, світить майже в очі. Ти лежиш на спині. Ноги рухаються, руки теж – вже добре. Тепер треба збагнути, як відчинити камеру.

00:25:12

Замкнений простір нагадує пічку, в якій спалюють людей. Ти стараєшся відігнати від себе думки про крематорій, але інстинктивно намагаєшся відчути спиною нерівності чи промацати руками боки, шукаючи виїмки, з яких скоро вирветься полум’я. В одну таку ковзає рука і на тебе висипається порох впереміш з комахами. Від несподіванки підскакуєш, б’єшся головою об метал. Той дзенькає і ти чуєш, як починають клацати та вмикатися невідомі механізми. Металева домовина злегка вібрує.

00:20:28

Ти чуєш тихе сичання. Розумієш, що не змії. Радше, запускають газ. Газова камера? Затримуєш дихання, поглядаєш на циферблат. Довго витримати так не зможеш. Вдихаєш на повні груди. В голові не паморочиться, немає ядучого запаху. Проте відчуваєш холод. Кінцівки вкриваються сиротами, волосся стає дибки. Тіло наче повільно опускають в густий і холодний туман.

00:15:01

Серце у грудях гамселить, мов скажене. Живіт болить, кишківник перетворюється на камінюку.  Так справа далі не піде, варто заспокоїтися. Ти робиш глибокий вдих, повільно видихаєш. З рота виривається хмаринка пари і повільно розчиняється під металевою стелею. Знову сичання, холод обпалює з боків. Ти тремтиш. Отже, морозильна камера. Морг. Намагаєшся зорієнтуватися, де тут взагалі вхід і вихід. Наче має бути в ногах. Зсуваєшся вниз і гамселиш ногою по стінці. Нічого. Можливо, воно тримається на магнітних механізмах і варто десь намацати важіль чи вимикач?

00:10:13

Рухатися важко, ще важче зігнути руку в лікті, але в тебе виходить. Пальці знову шарудять металевими виїмками, намацують пилюку та щось дрібне й волохате. Воно ковзає пальцями, лоскоче хутряними боками, лишає слиз, і зникає. В іншій виїмці є пил, але ти намацуєш ще й мотузку. Смикати чи ні? Лишилася ще одна виїмка, ліворуч. Там пальці вгадують обриси кнопки. Але може спочатку мотузка? Смикаєш. Дихати стає важче – не від холоду, від страху. Здається, наче стіни починають звужуватися і тиснути на тебе. Стеля їде на тебе. Чи таки не здається і тебе зараз реально розчавить металом?

00:05:32

В голові паморочиться, ти задихаєшся. Вже що буде, бо часу обмаль, об 00:00:00 однаково все завершиться. Тремтячою рукою намацуєш кнопку, але не встигаєш натиснути. Тебе щось хапає за пальці та тягне. Інші, чужі пальці, холодні та вологі. Вириваєшся, кричиш, але звук в металевій коробці глухий. Борсаєшся, гамселиш ногами і руками метал. Може ти вже мертвий, а це якісь передсмертні галюцинації затухаючого мозку? Холодно. Хукаєш на пальці, бо крайні фаланги втратили чутливість. Тягнешся тремтячою рукою назад у виїмку, навіть не відчуваєш, як натискаєш пальцем кнопку. Під ногами скрипить метал – пастка прочинилася.

00:01:54

Тіло майже не рухається, але ти штовхаєш ногою металеві дверцята і виїжджаєш з камери. Не сам, тобі допомагає чоловік в чорній уніформі і чорних рукавичках – судмедексперт чи патологоанатом. В одній руці він тримає ножа, погляд перелякано-зацікавлений. Ти обдивляєшся білу плитку, помічаєш засохлу кров на стінах. Переводиш погляд на стіл — на ньому тіло, прикрите поплямованою тканиною.

Поруч зі столом стоїть дівчина в топі і спідниці до колін. Вона взагалі не контрастує з цими стінами, тілами і місцем, наче вирвана з іншого всесвіту. Дівчина посміхається:

—Вітаю! Ви змогли пройти квест-кімнату, розраховану на одну людину, за двадцять дев’ять хвилин. Сподіваюся, вам сподобалося. Якщо бажаєте – можемо зробити вам фото на пам’ять, вартість вже включено в загальну суму.