Бій із тінню

У кафе, яке я проминав, щойно згасло світло. Останній офіціант вийшов і зачинив двері. Стільці, підняті на столи, нагадували роги розпатраних оленят. Я майже пройшов повз темну вітрину, коли на вулицю вилізла довга тінь. Вона росла: довелося піднімати голову, щоби бачити її всю. Другий, третій, четвертий поверх.

Ось у тіні з'являється щось схоже на лису голову зі м'ясистим баклажановим носом, пожованим обличчям та кукурудзяними віхтями замість волосся. Тінь пахне смаженим кунжутом, чилі та барбарисом. Десь у глибині моєї голови просвердлюється думка про ранковий скандал, який я влаштував у кафе.

Та зараз важливо інше. Чого вона хоче? Що робити? Це безтілесний дух, який має натякнути мені на щось? Чи воно матеріальне? 

Я роздивився по сторонах. Ресторани та офіси робили провулок дуже жвавим удень. Зараз усе навпаки. Жодне вікно не світиться. Жодна вивіска. Лише кілька вуличних ліхтарів. Жодного звуку, крім шарудіння сміття від вітру і мого власного важкого дихання.

І я ж ніби навіть не біг. Чи біг? Курва, я постійно пришвидшую крок. Але куди я іду? Стоп! Я ж заходжу все глибше в провулок, все далі від світла і відголосків вулиць, усе ближче до темряви в глушмані.

І запах. До висмаженої олії і спецій додається овочева гнилизна, несвіжість фаршу, штучна нота миючого засобу. Це могло б називатися "морський бриз", але схоже на непраний тиждень одяг. Запах стає всеохопним, різким, непереборним. Я відчуваю шматки гнилого м'яса у горлі. Тиснуть. Знизу починає підкочуватися мій обід. Це треба зупинити!

Треба щось змінити, інакше я просто задихнуся. До того ж, я починаю розуміти. Я зупиняюся та повертаюся лицем до тіні. Це вже не аморфна довга фігура з головою. Це велетенська пародія на людину із овочів та фруктів, з руками, ногами, шиєю, що поєднуються шматками м'яса і якимось сірим слизом. Ніби шлунковий сік якого ктулху. Неначе хтось виростив метрові кабачки, склав із них людську фігуру. Розбавив помідорами, перцями та фруктами. Напхав туди гнилого м’яса та зовсім блювотних субстанцій. І далі вдихнув у цю штуку життя, як Пігмаліон у Галатею.

Як я і думав, фігура тримає швабру, також зроблену із велетенських овочів та трав. Звісно ж, ранкова сварка в кафе наздогнала мене… та до біса психоаналіз. Ця штука насувається на мене. Ще кілька кроків, і я перевірю: дух це чи плоть. Але якщо плоть, то це буде остання розгадка у моєму житті. Воно просто розчавить мене, наче плід шовковиці. Що, курва, робити? Роздивляюся довкола, але виходу не бачу. Глухокут. Битися? З істотою розміром як двадцять мене?

Усе ж відстрибую назад, може знайду якийсь пролаз у наступну вулицю... Але там лише цегляна стіна, без виступів, метри чотири. Не доскочу. Я ж слабак. Хворобливий книжковий хробак, що живе за компом. Навіщо ти взагалі з кимось сваришся, слабаче? Не зачіпав би прибиральника, не докоряв би собі, коли проходив біля кафе, не відчув би звідти запах спецій... О боже!

Рюкзак зі спини, бігом! Відкривайся ж, срана застібко! Шарф, книжка, аааа, ось і вони, шарудять. Пачка цибулевих кілець! Стискай, дави їх! Я чавлю, чавлю, чавлю, нарешті відкриваю пачку. Запихаю кільця в рот, не ковтаю, маю відчути смак. Дрібні шматки запихаю у ніздрі. Права, ліва. Підпікає слизові. Чудоооово!

Запахи спецій та смаженого зникають, припиняють здавлювати мені горло. Вдихаю. Піднімаю голову. Чоловік із шваброю повільно перетворюється в тінь. Тінь розпливається і розчиняється у повітрі.

Здається, я вчасно зрозумів, що трапилося. Цілий день мене мучило почуття провини за той крик на прибиральника. А він – просто перевернув спеції. Його, швидше за все, також штовхнули. Ну пішов я на ділову зустріч у запахах чилі та барбарису. Так, був невиспаний і мав неприємну розмову. Але до чого тут прибиральник і його сільська вимова? Я ж не мудило якесь! Чи мудило?

Про всяк випадок я закладаю до носа ще трохи цибулевих крихт: треба знову пройти повз те кафе. Викликаю таксі. Удома вимиваю обличчя та руки із милом. Дивлюся у дзеркало, – просто у сливові очі людині-тіні. Мило випадає в мене з рук. Я йду напихати рюкзак і кишені всіх курток цибулею та часником.