Чаювання

Невисокий, але кремезний чоловік стояв навшпиньках. Майже не дихаючи, він вдивлявся у старезне вічко дверей.

— Ви подивіться, — шепотів він. — Вже майже десята вечора, а вони свої коробки тягають. Що? Та новенькі — я вам кажу, перший раз бачу. Килим понесли, могли б і краще скрутити. Тепер червоний торшер несуть. Десь я його вже бачив. Марусічко Петрівно, та то ж Ваш! — крикнув чоловік так, що його почули і в під’їзді. — О, дурні, впустили. Так, точно Ваш. Той, що Ви доньці на весілля подарували, а вона не забрала. Ох, і дурні! Куди вони все це пруть? Та й хто вони взагалі такі, щоб чужі речі виносити з квартири? Що? Точно! То, мабуть, Ваша невдячна донька квартиру продала, що у спадок лишилась. І це ж тільки три тижні минуло! Раніше сучка покупців шукала, я вам точно кажу — раніше. Безрукі, коробка впала! Сервіз кришталевий розбили. Та йду я вже, йду. Не можу на це дивитися.

Чоловік покинув темряву коридору та, кульгаючи, увійшов у велику кімнату, наповнену теплим жовтим світлом та музикою. У кутку, на лакованій тумбі з програвачем, оберталась платівка з записом «Страсті за Матвієм» Себастьяна Баха.

Посеред кімнати, під великою кришталевою люстрою з лампочками у формі свічок, стояв круглий стіл, покритий білосніжною скатертиною. У центрі столу височіла зелена ваза з товстого скла, наповнена цукерками та печивом. Біля неї, на сріблястій таці, чекав на іменинника шоколадний торт та таріль з пиріжками. Три тарілки з приборами та порцеляновий сервіз виблискували перед гостями.

Єдиний у цій кімнаті чоловік був одягнений у чорний піджак, який ідеально сидів на його широких плечах, але був задовгим. Жилясті руки з білими комірцями сорочки та підвернутими рукавами піджака потягнулися до сріблястого чайника, щоб розлити вже остиглий чай у білі горнятка.

— Це для Вас, бабусенько, — сказав він, ставлячи порцелянову чашку біля гості в білій хустині. — А це — для Вас, Марусічко Петрівно. Вибачайте, що забарився. Але у нас ще так багато часу з вами разом, не хвилюйтеся.

Чоловік додав по одному кубику цукру в чай, розмішав срібною ложкою так, що вона жодного разу не торкнулася порцеляни.

— Бабусенько, ти в дитинстві, коли не відпускала мене на вулицю, завжди казала, що потрібно вчитися, а гулятиму, коли виросту. Ось я і виріс — сьогодні тридцять років, а гуляти мені вже й не хочеться. Мені приємніше тут, з вами. Не знаю, що б я без вас робив. Тільки ви мене завжди любили й розуміли, — промовив із ніжністю в голосі чоловік, поправив краватку на шиї та промокнув очі бавовняною серветкою.

Чоловік сів за великий стіл і з насолодою голосно сьорбнув чаю. Навпроти нього сиділи дві жінки в святкових сукнях — зі скляними очима, сухою шкірою та професійно таксидермованими тілами.