Зашиті сни

Я йду босоніж по дорозі, серед натовпу незнайомих людей. В якийсь момент вони почали дивитися на мене.

—   Куди веде ця дорога? — запитала я.

—   На кладовище, — відповіли.

Я здивовано озирнулася, поглянула на свої ноги:

—   Я не можу… Я ж боса!

Сміх розлився по вулиці.

—   Дійсно, без капців сюди не можна. І знову сміх, і я провалююсь кудись у темряву.

Сміх чую все тихіше й тихіше, суцільна темрява огорнула мене. Я почала чути шепіт, і якесь світло почало сліпити мене. Я хотіла сховатися від нього, але щось мене тримало. Відкривши очі, побачила людей у білих халатах.

Я захворіла на менінгіт, кілька днів була в комі. Лікарі витягли мене, але повністю здоровою я вже не буду.

«Ну й що тут такого?» — спитаєте ви. А я скажу: після того сну я бачу майбутнє. Але не щасливе. У моїх снах — смерть.

Спочатку були сни. Перший я пам’ятаю досі. Важко сказати, ранок це був чи вечір — сонця не було. Я стояла на подвір’ї сусідів, хотіла повернутися, але туман немов стіна закрив шлях. Пройшовши вперед, я побачила її — бабу Варю. Очі, великі і порожні, вони дивились прямо на мене.

—   Петру важко одному, зовсім запив. Доведеться мені забрати його до себе, — глухий хрипкий голос пролунав у моїй голові.

—   Як до себе? Ви ж померли! — прошепотіла я.

Баба Варя схопила мене за голову. Я намагалась вирватися, але її міцні руки не пускали. Її потріскані губи розтяглися в огидній гримасі, вона закричала. З її рота та порожніх орбіт вирвався стовп вогню, обпалюючи все навколо. Я закричала. І прокинулась — від того, що мене тряс мій чоловік.

Коли він поїхав до батьків у село, я дізналася, що Петро згорів у власному будинку. Повз до дверей, але задихнувся. Не встигли врятувати.

Сни — це ще пів біди. Принаймні в них я чула — після хвороби чую лише на одне вухо. Згодом прийшла— тінь. Перший раз коли воно прийшло до мене я сильно налякала чоловіка: він прокинувся і побачив мене з відкритим ротом, з якого долинав хрип, ніби в легенях закінчується повітря. Зіниці закотились, руки притиснуті до боків, пальці зігнуті, ніби щось стискали, тіло напружене, скам’яніле. За кілька хвилин усе минуло. Наче й не було. Поки чоловік дивився на мене я бачила її. Тінь у кутку кімнати. Спершу здалося, що то одяг на спинці стільця. Але вона рухалась. Наближалась. Тінь зупинилася біля ліжка. Обличчя в неї не було, але я відчувала, що вона дивиться на мене. Її напрочуд холодна рука, доторкнулась до мене, потім інша, а згодом і вся сутність була на мені. І тоді... я почула шепіт прямо в голові. Спочатку я не розуміла, що вона каже, але згодом я почала розрізняти слова, а сама тінь почала набувати чіткішої форми, я навіть почала вирізняти риси обличчя, такі знайомі і водночас чужі. Сутність щоразу повторювала одне й теж: «Ти не можеш від нього відмовитись, він не твій. Дар—не твій! Думаєш ти слабка і квола—ти сильніша ніж була до...Ти думала «приспати»—це не можливо, тепер це частина долі.»

Якщо це мій дар можливо я можу змінити хід подій. Я почала шукати пояснення. Можливо, хтось із моїх предків мав такий самий дар. Чи прокляття?

Я переглядала книжки, статті, розпитувала родичів. Лише новий сон, розставив все по місцях.

Та сама дорога. Бачу дім моєї бабусі. Тінь йде саме туди. Вона зупинилась і глянула на мене—це я. Це завжди була я. Вона показала мені на хату, там я маленька з бабусею і її подругою. Вони моляться наді мною, бабуся зашиває червону нитку з маком в подушку і каже мені:

—більше сни не будуть снитись .

Подруга не погоджується і відповідає:

—«Зашити сни»  назавжди не можливо.

Пам’ять повернулась до мене! Я завжди була такою – просто спала і нещодавно прокинулась.