З любов’ю — тато

 Лист №1

Якщо ти читаєш це — значить, ми все ж вижили. Або принаймні ти.

 І цього достатньо.

Привіт, моя дитинко!

 Я не знаю твого імені — ми боїмося його вигадати. Бо ім’я — це ніби віра в майбутнє. А з вірою тут... непросто.

Я не знаю, в якому світі ти живеш, коли читаєш це.

 А поки — ми тут. У світі без сонця. Понад п’ятсот днів немає неба. Тільки бетонні хмари, які не рухаються. І порожнеча.

 Ти, мабуть, не повіриш, але я бачив світ, де росли дерева. Люди ходили босоніж по траві. Ми гидували гнилими яблуками і просто викидали їх у смітник.

Зараз ми живемо на горах із того, що залишилося після вибуху, з того, що викинули покоління до нас — сміття, хімікати.

Після вибуху минуло кілька років. Я блукав сам, поки не знайшов колонію — точніше, плем’я. Люди побудували новий лад: кожен мав свою роль — шукати воду, речі, їжу.

 І, звісно, були правила. Одне з них: не можна народжувати.

 Бо діти — це злочин проти екосистеми. Проти здорового глузду.

Мене прийняли, бо я міг бігати на далекі відстані й шукати провіант. Я був сміливим, змирився зі смертю, яка могла прийти будь-якої миті, і майже нічого не боявся.

 У племені я зустрів твою маму.

Коли ми дізналися, що вона носить тебе — ми одразу вирішили: тікаємо.

 Є легенда: десь на півдні є колонія, де дозволено мати дітей. Де їх не знищують, а виховують.

 Це звучить як казка. Але ми дали цьому шанс.

Нам вдалося втекти — якщо це можна назвати втечею. Ми піднялися в гори. Повітря тут тонке, як нитка. Тіло відмовляється слухатися.

 А ще — спори. Вони невидимі, але всюди.

 Ти вдихаєш — і кольори стають яскравішими. Потім — голоси. Хтось сміється уночі за скелями. Кожному ввижається щось своє. Те, чого боїшся.

Учора я бачив клоуна з кулькою.

 Я навіть не думав, що пам’ятаю, як вони виглядають. Він був страшним. Усміхався...

 А коли відкривав рот, я бачив жахливі гнилі зуби, а замість язика в нього були тонкі білі нитки неонового кольору.

 Він промовляв до мене скрипучим голосом — знову і знову:

 «Це твоя помилка. Він не повинен з’явитись.»

Я намагався переконати себе, що це — лише галюцинація. Але він залишився зі мною.

 І коли я думав, що вже не витримаю — галюцинації відпустили.

Можливо, планета так відчайдушно намагається себе захистити від нових людей.

 І я питав себе знову і знову:

 Ми справді йдемо до порятунку? Чи до пастки?

 Чи ця колонія — не чергова галюцинація?

Але сьогодні все змінилося — ти ворухнувся.

 Мама сказала, що ти танцюрист — настільки ритмічно ти бив її по сечовому міхурі.

 Вперше за багато днів я розсміявся.

У ту мить я зрозумів: навіть якщо цей світ вмирає — ти його частина.

 І ти справжній. Ми маємо рухатися далі!

У нас немає плану. Немає карти. Немає провізії.

 Тільки галюцинації і любов.

 І я тримаюся за неї, бо це неможливо отруїти спорами чи змінити правилами.

 Бо якщо колонія існує — ми знайдемо її.

 А якщо ні — то принаймні ми спробували.

 Для тебе.

З любов’ю —

 тато.