Сам на сам

У Майї страшенно свербіла долоня. Свербіж був нестерпний і такий, якого неможливо було легко позбутися. Вона вже з півгодини методично чухала її об власне коліно в джинсах. Можливо хтось подумав, що в неї ломка. Ну і чорт з ними, он біля неї на сидінні вагону метро лежав чоловік без свідомості і нікого, схоже, не турбувало чи він взагалі живий. То чомусь когось мав турбувати її стан?

Через три зупинки вона вийшла, попередньо озирнувшись на чоловіка. Той якраз поворухнувся. У Майї відлягло від серця, що з незнайомцем все гаразд і вона не почуватиметься винною наступні кілька днів через те, що не підійшла і не допомогла. Дорогою додому жінка продовжила розтирати долоню. Там вона помітила, що на шкірі утворилася червона пляма.

- Любий, я збігаю в аптеку, треба купити мазь та протиалергічне щось, - Майя залишила важкі сумки в коридорі і поспішила знову на вулицю. Свербіж лише посилювався і почав поширюватися по всьому тілу.

- Угу, захопи щось і мені, бо зле - почула вона у відповідь. Її чоловік навіть на секунду не відірвався від телевізора.

І так щодня. Майя приходила, кидала сумки, бігла готувати, лягала спати, прокидалася, йшла на роботу і все заново. З чоловіком за цей час вона перекидалася хіба що декількома словами. Наче вона жила сама, але робила на двох. Він працював з дому, тому проводжала і зустрічала її одна картинка - чоловік на м’якому кріслі майже не мигаючи дивися у екран. Буденна байдужість. А їм ще навіть не було 50-ти. І шлюб тривав всього років сім…

Сьогодні Майя, повернувшись з аптеки, лише випила ліки, не вечеряла. Свербіж зводив її з розуму, виснажував. Все що вона хотіла це швидше заснути, аби гістамінні препарати подіяли. А ще, здавалося, у неї піднялася температура. З чоловіком того вечора вона більше не розмовляла.

Медиків та поліцію викликали за три дні сусіди, коли сморід вже почав розповзатися за межі квартири. Незабаром туди прибула й служба контролю інфекційних захворювань.

- Це вже 30-й випадок за три дні, - констатував співробітник у білому захисному костюмі. Через вбудований фільтр голоси їх лунали приглушено.

- Цілком здорові люди поверталися додому після роботи і більше не виходили, - його колега продовжив.

- Чорт, і тут доведеться оголошувати ізоляцію, у нас скоро не вистачатиме людей для цього, - спеціаліст роздратовано штовхнув ногу загиблого чоловіка, тіло якого розміщувалося у кріслі. Нижня кінцівка, від активного гниття, з легкістю відірвалася від тулуба та вилетіла в коридор.

- Що там з жінкою? - другий гукнув третього колегу, що був в іншій кімнаті.

- Роздуло, як і в інших випадках. Була у ліжку, - той вийшов в коридор до колег, перечепившись за відірвану ногу.

- Дай вгадаю, на шкірі сліди розчісування?

- Так, на ліжку сліди крові. Місцями зривала з себе шкіру.

- Ого.

- Так. Ну, закриваємо всіх, - промовив перший.

- Медиків і поліцію? - поцікавився другий.

- Так, всіх, - кивнув чоловік, виймаючи з кишені рацію та виходячи на зв’язок з епідеміологічною службою. - Увага всім! Оголошуємо червоний рівень небезпеки. З будівлі ніхто не виходить та не заходить. Медики, поліція, мешканці - залишаються всередині. Опечатуємо будівлю. Закриваємо в’їзд до міста. У нас епідемія невідомого вірусу.

- Невідомого? - прошепотів його колега.

- На загал - невідомого. Чи ти хочеш залишитися тут? - чоловік підійшов впритул до колеги, вимкнувши радіо-зв’язок.

- Ні, та все ж може варто оголосити хоча б симптоми? - колега помітно занервував.

Двоє інших співробітників переглянулися між собою, а потім мовчки пішли на вихід. Їх колега встиг лише здивовано розвернутися в їх бік, перш ніж отримати кулю в лоба.

- Як ми пояснимо поліції? - запитав другий чоловік.

- Ніяк, вони всі помруть тут. Ніхто не дізнається.

Чоловіки мовчки вийшли з квартири, не потурбувавшись закрити двері. По всьому будинку лунали крики мешканців, яких фактично мурували у власних квартирах. У місті відчувалася тривога, яка невдовзі переросте у хаос.