Бруно

Мертвизна є тільки видимістю, за якою чаяться незнані форми життя.

«Цинамонові крамниці» Бруно Шульц

Почувся постріл.

Я впав та помер.

Між моїм світом, і тепер вашим, матерія заворушилася, забулькотіла, забриніла. Тремтіння дійсності миготіло таїнами.

По місту розрісся густий туман, проліз у кожну шпарину, розгалужуючись вулицями й будуючи лабіринти. Дерева вибухали кронами, розкидували фонтанами листя. Квіти загнивали у швидкому відцвітанні.

Черствий хліб розм’як у калюжі густої крові. Вона розтікалась між бруківкою, лізла тонкими пагонами, кривавим мереживом вкладалась у фантасмагорійні арабески.

У сірому повітрі зашаруділи крила воронів, що почорнілими очима вглядалися у моє тіло, шукаючи зболені прояви нежиття.

Шу-шу! Згадалась мені постать батька, що виліз на підвіконня своїм незграбним, колись масивним, а зараз хирлявим, тілом, і затулив ранкове сонце. Він розвів руки та тріпочучи, неначе крилами, голосно піяв, аж його очі затягнулися млою. Шу-шу! Він тицяв пальцями у вікно і кричав: «Глянь-но, це павичі. А он то пелікани». Заперечувати, що це звичайні ворони було марно.

Тоді було неможливо розгледіти, а тепер я бачу. Чорні монстри з величезними фантастичними дзьобами хижо сичали. Під коливанням сірого попелу в повітрі, світло заломлювалося, а разом і обриси птахів ставали кольоровими, схожими до павичів, фазанів, глухарів, журавлів, кондорів, а потім хвиля – і вони перетворювалися в ящурів, з голими тільцями виродків, з тонкими шиями – зміїне поріддя, що безгучно репетувало.

Сріблястий відблиск повітряної хвилі засліпив й так мій зизуватий розмитий зір, проте я роздивився на дорозі ще один труп. Жінка. Округлі стегна, розпашіле декольте, литки, колись напружені, певні, стійки м’язи покрилися синіми плямами, переливалися багрянцем та зеленуватістю. Вона мов болотяна королівна розляглась між опалим листям, чекаючи поки затопить, заллє, загниє усе місто.

Тонкі ніжки зімкнулися, а ще тиждень тому між ними вирував світ, а в ньому я – наповнений шаленством, ти – вибухом сказу, ми – цинічною безсоромністю і розпустою.

Тоді ми напивалися шампанським, що подарував мені Фелікс.

Того вечора він опустив пістолет, відвівши його від моєї скроні, та дістав із шафи пляшку. Вручив її мені:

– Тримай! Відсвяткуєш ще один день свого нікчемного життя.

Тіло набуло впокорених рис, руки простягнуті в очікуванні. Зиґзаґи думок привели мене до наступної картини: я розбиваю пляшку та перерізаю йому горлянку, кров цебеніє з тіла фонтаном – вона чорна, а з ран вистрибують малі комахи – чорні, червоні, білі, розбігаються, плюхаються в калюжі, а Фелікс дивиться на мене неспокійними великими очима, матерія насилає білий туман. Фелікс хрипить, тоді я склом роздираю його сорочку, розрізаю його черево, а з черева виходять мертві, що були розстріляні вчора, вони роздирають його шкіру, розплутуються з вузлів кишок, розчавлюють печінку, легені. Вони народжуються, збільшуються, виходять знову у світ, в той час, як Фелікс роздертий, та все ще зависший між світами, менше, худне і скарлючується, запалі очниці поблякли й чути лише його хрип – кххххггг, кххххх…

– Кхе, – Фелікс голосно відкашлявся, знову обріс м'язами та шкірою, очі залилися чорнотою, рот розтягнувся в жахній посмішці.

Він покрутив пістолет у руках:

– Я розчарований, Бруно. Знаєш, ми їхали сьогодні вздовж центральної вулиці Лембергу. Сотні тобі подібних із залитими кров’ю обличчями, дірками в головах, розбитими руками, очима, що звисають з орбіт, біжать дорогою. Солдати стоять із дубинками, кххее, б’ють кожного, хто переходить їм дорогу. Ті свині товпилися та скиглили. Кхр-кхр. Нічого проти такого дійства не маю, але не можна випускати їх зі скотобійні в такому стані й лякати людей. А проте, ніяких розстрілів сьогодні не було. Від цього поганий настрій.

Фелікс знову покрутив пістолет у руках, тоді рішуче і рвучко відчинив двері на балкон, від чого спричинив вихор – здійнялась пекельна хмара з пір’я, крил та криків. Запах листя змішувався зі смородом страху, фекалій та напівзогнилих тіл на вулиці. Голі гілки дерев встромлялися у небо, розриваючи хмари на шматки, а тоді сонячні промені, мов голки простягалися до землі та кололи її до жалісного болю. Життя спускалося сходами зі своїх володінь – зламане, як королева-вигнанка, яку позбавили трону і панування.

– Курок вже зведений, тому знайдемо для кулі кандидата на смерть, – Фелікс ошалілий крутився у різні боки, виглядаючи ціль, немов танцював ритуальний танець нищення. А тоді в один момент він прицілився. – Дивно, але я не відчуваю нічого всередині. Немає ніякого жалю.

Почувся постріл.

Кандидат впав та помер.