Емпат

Мою сутність трактують як емпат. Хоч фізіологічно я схожий до метаморфа, втім моя воля до вибору суб’єкта трансформації відсутня. Я ототожнюю себе із відчуттям та емоцією. Метаморфоза триває до семи хвилин, а тоді «попускає» – я повертаюсь до власної форми, більше ніякі хвилювання не тримають мене.

Проте це історія, коли я застряг у небажаній формі, і мене розмазало по дорозі сміттєвозом на центральному проспекті у вихідний сонячний день.

Це було ризиково, я знав. Але вірив, що відточив навички «фрустрації» на відмінно. Все, що від мене потребувалося – змінювати фокус уваги (включно із зоровим та слуховим) кожні чотири секунди з одного суб’єкта на інший. Ніяких затриманих поглядів, ніякого вільного потоку думок. Чиста концентрація на розфокусі уваги.

Цього важко дотриматися, наприклад, коли у сусідній кімнаті ридма ридає мати. Але я плентаюся вузьким коридором до її спальні, прочиняю двері, всідаюсь коло неї. Я знаю, що вона це любить. Знаю, що вона любить мої метаморфози, особливо, коли я перевтілююсь у неї. Тому напевно, коли вона дізналась про мою інклюзивність, нічого з цим не зробила.

Чи це боляче?

Це скоріше приносить дискомфорт. Тіло набуває желейної форми, напинається, булькотить, усе всередині борсається, ніби блювота підходить до горла, а потім враз цикл перевтілення завершується, ланцюг ДНК іншої істоти сформований, але неприємне кисле відчуття так і лишається у стравоході.

«Дякую, розпишіться, а це пакет емоцій, що зараз відчуває Ваша мати».

А за тим починається музика у зміщеному ритмі. Я мімікрую в її почуття. Вона бере дихання – схлип – я беру дихання – вона ридає – я схлипую – вона протирає носа – я ридаю – вона безгучно розщепелює рота в страшенній гримасі – я протираю носа – вона видає тихий свист із горлянки – я завмираю в гримасі із відкритою щелепою – вона починає голосно плакати, заливаючись сльозами – я видаю свист – вона далі ридає вже пришвидшено – я заливаюсь сльозами. Їй боляче, мені боляче.

Потім вона повертається до мене (і бачить себе та свої червоні очі), втирає мені (собі) слину та сльози з обличчя, посміхається, і мене починає попускати.

Мої (чи то її?) сім хвилин пройшли, я повертаю власну фізичну форму, відчуття нудоти досі пече мій стравохід, і я чую її ласкаве «я спечу тобі грушевий пиріг», чую (не відчуваю) плескання по моїй щоці (під час перевтілення моя нервова система на якийсь час вимикається в цілях самозбереження), чую як мати спускається до кухні.

Я ненавиджу грушевий пиріг.

Проте сьогодні я нарешті наодинці. І в цей спекотний день у центральному сквері плавився бронзовий пам'ятник, собача шерсть літала в повітрі, діти верещали на гойдалках, діди кидались один в одного ферзями, я блукав очима по листю на деревах.

У моменті в ніс вдарив їдкий запах, що змусив мене злякатися – невже я перевтілююся?

Проте невдовзі побачив розпечену під сонцем калюжу блювотиння, яку дзьобали голуби. Бридотна суміш майже скипіла на асфальті, залишки сніданку з яєць та шпинату, непереварена шкірка від ковбаси чи може помідору. Голуби з таким задоволенням її поглинали, що я не зчувся як стояв поруч і дзьобав це разом із ними.

Це було смачніше за грушевий пиріг. Я насолоджувався кожним шматочком, в композиції із гіркотою алкогольного напою, який став ініціатором блювотинного фуршету.

Голуб (суб'єкт трансформації) повернувся до мене й угукнув. Я угукнув у відповідь, ми здійнялися у повітря і полетіли через проспект до великих сміттєвих контейнерів, які були наповнені апетитною смердючою масою. Я ще в житті такої смакоти не куштував – відбірні залишки із сусіднього кіоску шаурми – згнилі овочі, протухла капуста, спечене м’ясо під скислим майонезом.

Проте мені не вдалося дістатись до пахучих альфатерів, через те, що від зіткнення з лобовим склом і сильного тиску коліс сміттєвоза, що проїхалися по мені, розплющений я лежав прилиплим до асфальту.

Під час удару тіло та емоції поверталися до власної форми. Тож я міг чути, а прохожі могли споглядати, як кістки трощилися і роздирали м’язи та шкіру, видиралися назовні, щелепа, що відділилась від черепа і розтягнулась у вічному реготі, око, що вилізло та покотилося по дорозі.

Нарешті я відчув полегшення – нудота, що завжди підступала до горла під час трансформації, блювотою із смаком грушевого пирога вирвалася з мого нутра, і, так само як і моя остання трапеза, жевріла під сонячним промінням. До вечері, голуб’ята!