Сев

Вони називали себе Вибраними — сім душ, обгорнутих димом ароматизованих свічок і віршами, написаними кров'ю на звороті старих партитур. Вони не жили — вони повільно горіли в екстазі, пили абсент замість сну, творили замість молитися. І серед них був Сев — останній романтик знищеної епохи, поет, що ніколи не писав. Він вважав, що справжня поезія має бути прожита, а не написана.

Щоп'ятниці вони сходились у Залі Без Дзеркал — закинутому особняку, де колись помер композитор, задушивши себе струнами скрипки. Там вони шукали межу між геніальністю й прокляттям, між натхненням і божевіллям. А одного разу хтось запропонував знайти справжнє мистецтво — те, що живе не в книгах, а в тінях під шкірою.

Сев мовчки погодився. Його погляд був наче мертва пелюстка, що торкнулась труни.

Їм дали книгу — чорну, без назви. На першій сторінці — лише одне речення: "Прочитай уголос — і стань автором."

Ритуал розпочався опівночі. Свічки плакали воском, мов очі старої акторки, що зіграла свою останню роль. Коли Сев прочитав перші слова, кімната здригнулась. Стеля затріщала, ніби не витримувала ваги майбутнього. А далі сторінки почали писатися самі. Плоттю.

У кожного з них зникали частини тіла — спершу пальці, потім волосся, очі, голоси. Їх виривало з реальності, щоб вписати в текст. Кожен крик ставав реченням. Кожен спазм — метафорою. Їхні душі оброблялись мовою як фарш — лексично, лаконічно, без зайвих прикметників.

Сев не кликав на допомогу. Він лише слухав. Чорнило розтікалось по підлозі, а в нього на вустах народжувались строфи, яких досі не знало людство.

Коли все скінчилося, залишився лише він. Сев — і книга, яку він не міг закрити. Бо кожне слово було тепер його часткою та єдиним цілим — неподільним, неосяжним, живим.

Він повернувся до міста. Богема зустрічала його аплодисментами: блідий, величний, з порожніми очима, він нарешті став генієм. Його вірші ходили нічними вулицями, залишаючи після себе морок. Його тексти читали в храмах під зачиненими замками. Його ім'я шепотіли на зламаних сценах.

Та кожної ночі до нього поверталась книга. Вона спала поруч. Її сторінки ворушились у сні, шепочучи нові строфи. І щоночі вона вимагала плати: новий орган, нову пам’ять, нове ім’я. Сев став лише оболонкою — обкладинкою для чужого жаху.

На двадцяту ніч він прокинувся в ліжку, що складалось з людських рук. Пальці тримали його ніжно, як обійми матері. Він заплакав уперше з моменту віршотворення.

Його стогін записався прямо на стелі:

"Мистецтво — це пекло, де естети самі собі дияволи."

Його останній поетичний вечір був на цвинтарі. Замість гостей — ворони. Замість сцени — надгробок. Він відкрив рота, і замість голосу зійшов вогонь. Книга в ньому запалала, вивертаючи його зсередини.

Його тіло знайшли без обличчя. Лише чорні сторінки, які пульсували, мокрі від жаху. Вони шепотіли кожному, хто доторкнеться:

"Історія ще не дописана. Наступна — твоя."