ДАР

Землею повзла мураха. Несла пів слимака, що білів і нависав над нею. Раптом її розчавив чобіт. На ньому красувалися запилюжені шпори. Закривавлені.

Сонце пекло, зяючи у вишині. Десь позаду в заростях снували маршали і законники.

Він знав чому вони тут. І сумнівався, чи треба він їм живим. Ще не вирішив, чи не краще застрелитися. Проте з цим завжди встигнеш. А куль обмаль. Менше, ніж стрільців по його душу.

Засідка не варіант. Навіть на його вигідній позиції на пагорбі. Оточать. Викурять. Або його підсмалить сонце, висушить спрага і здолає сон. А тоді вони прийдуть.

Він презирливо сплюнув. І одразу ж пожалкував, що змарнував вологу. Бо вона йому знадобиться. Адже вихід один. Пустеля Мохаве.

Він радів, що вчасно зметикував і продірявив череп і так вже пораненого аміго, з яким вони вчора бандою пограбували черговий потяг. Опісля справи розділилися парами врізнобіч. Вони мчали з хустками на обличчях. Та згодом натрапили на патруль. Свист куль. Двоє вбитих і поранено його супутника.

Зараз той аміго, чиє ім’я він ніколи й не знав, вже давно спочив і годував стервоїдів. Проте його кінь крокував поряд і це була суттєва перевага перед загоном маршалів, що десь там далеко позаду ковтав за ним пил.

У них натомлені нічною погонею коні. А в нього є свіжа кобила, яка вже відпочила від ваги вершника. Він зліз із жеребця та пересів на неї. Гонитва тривала.

Він не боявся, що може заблукати та почати бродити колами, адже гірський масив височів просто перед ним. З біса далеко, але на горизонті. Він тут вперше, та надіявся, що за горами буде якесь джерело або й поселення.

З двох фляг за кілька днів зосталася одна. Він розумів, що треба берегти воду, але рука не хотіла відхилятися, а губи – відпускати, коли він пив. У флязі на коні аміго була тільки половина. Точніше аж половина.

Натомлений гонитвою і сонцем, із закривавленими боками від його шаленства під час втечі та з висушеними губами – його кінь раптом звалився разом із ним. Вершник лежав на потрісканій землі, розкинувшись зіркою, та дивився увись. Мирна синява заколисувала, вітерець шепотів колискову, а сонце вкривало теплою ковдрою. Він очуняв і заметляв головою. Якщо засне, то вже назавжди.

Зробив ковток і зволожив долонею губи кобилі. Великий язик облизав руку. І прагнув ще. Щоб і цей кінь не звалився, далі він йшов пішки. Мовчки залишивши награбовані злитки під мертвим конем.

Він брів немов у напівсні. Думки вивітрилися чи вигоріли. Язик немов прилип до горлянки. Важезний і зсохлий. Світ перед ним блід, тьмянів і гойдався. Аж доки він не впав. У забуття.

Отямився, захлинаючись. Ривком його витягли з відра за чуба. Довкола самі індіанці. Він у їхньому поселенні. Руки зв’язані за спиною. Він жадібно нахилився і почав сьорбати воду.

Невдовзі помітив, що вони забрали та перебирають його речі. Особливо їх зацікавило своєрідне намисто: вони трясли ним перед обличчям вождя, лаялися та знавісніло показували ножами і списами в його бік.

Вождь хмурив брови. А тоді подав знак руками. Йому зав’язали мішок на голові, поклали на коня і повезли.

Коли приїхали – його ссадили, зняли мішок і одразу кудись занурили. Прив’язали до дерева і поїхали.

Скальп досі не зняли, вже добре. Він втік від законників, вижив у пустелі. Мотузка і стовбур його зупинять? Якось викрутиться.

Згодом його щось вкусило. Тоді знову. Він не міг поворухнути головою, позаяк був прив’язаний до стовбура і за лоба. Проте невтомно змигуючи та рухаючи бровами, він по змозі прочистив очі, бо обличчя й волосся вдруге змастили чимось густішим за воду. І побачив поряд велетенський мурашник.

В роті стримів кляп, бо мурахи полюбляють полуднувати в гармонійній тиші. Яка не відволікає від розміреного, повільного, але вкрай сумлінного вгризання тисяч мандибул у солодкий знерухомлений дар.

Згодом він зрозумів, що саме вкривало та стікало його обличчям. Упізнав цей запах... Мед. Його нутрощі обдало холодом. Він все збагнув і вибалушив очі. Повіки яких вже обсіли голодні мурахи.

Перед ним з’явилося обличчя індіанки. Тої, чий мед він силоміць відібрав. Тої, чиє горло опісля різнув, знявши з шиї характерну дівочу прикрасу. Воно кричало, ридало й благало, захлинаючись зойками, болем і жахом. А тоді обернулося його власним.