Засторога

— Hvítidauði.

— Що??

— «Біла смерть». Так місцеві забобонно охрестили цю місцину, як сказав мені тутешній крамар.

— Та в них тут все біле, аж очі коле. Годі байки травити, ану до роботи!

Щойно брунатна голова випірнула на поверхню проталини, як гарпун прохромив її наскрізь і закріпився гаком з іншого боку черепа.

— Во-во! Витягай цього довгомордого, не барись, нам ще сотню таких треба.

Я витягнув тушу з ополонки та поволік її до решти впольованого. Тоді взяв сокиру, могутнім ударом розкришив череп і витягнув гарпун. Моє обличчя й одіж вкрили багряні бризки. Кров парувала та пожадливою квіткою стелилася білиною криги. Зверху її візерунки нагадували величезну доісторичну рослину, яка раптово пробилася на світ крізь тисячолітні забуття під шаром криги. І з кожною новою принесеною сюди здобиччю, її пелюстки розквітали, ширилися та примножувалися.

З огляду на разючу забобонність місцевих, цей крижаний острів у приполярних широтах – ідеальний заповідник тюленів. Їх тут орди, адже ніхто ніколи не полював на них. Вони ліниві, жирні та не настрашені людиною. І вони будуть наші. Адже вдень ми натрапили на їхнє лежбище.

Під вечір ми натомились, мов собаки та зголодніли, як вовки. На наших руках позмерзалася кров, а хутряну одіж обліпив сніг.

Сніжити почало пополудні: сніжинки силкувалися замаскувати розквітлу багряну квітку, та гинули безславно. Натомість вони люто сікли нам щоки та очі. Коли повалила непроглядна заметіль, ми зрозуміли, що до човнів не дійдемо. Хтось зранку набачив неподалік сховок і ми рушили перебути негоду туди.

Весь вечір крутило, мело й гуло, завиваючи на батіжний лад, мов вітрище кого полосувало. Скидалося на те, що тут і заночуємо. Ми затягли сюди кілька туш, набрали тваринного жиру та розвели багаття. Повсідалися біля нього колом, на туші тварин – все ж ліпше, ніж на кризі, та жували свої в'ялені наїдки, припасені в кишенях.

Натомлені до смерті, з паскудним настроєм і трохи ще голодні, ми не воліли патякати, а тому скрутилися одне поряд з одним, з надією, що до світанку негода вляжеться, ми заберемо туші та чкурнемо геть.

Вночі я напівдрімав. Чув, як один із нас подався вглиб печери відлити, щоб не тхнуло поруч із нашим лежбищем. Далі я заснув.

Коли це мене буцнули вбік:

— Двоє наших зникли. Гайда, перевіримо, де вони вештаються, може, провалилися де.

І ми всі подалися на їхні пошуки. Шлях углиб печери нам освітлював гарпун, обмотаний просоченим жиром ганчір’ям. Світла бракувало, тому ми рухалися обережно. Тоді смолоскип об щось вдарився. Підійнявши його догори, ми побачили вістря молочних сталактитів. Їхні ряди звисали мов ікла прадавніх чудовиськ. Ми рушили далі, зігнувшись і розтяглися вервечкою з двометровим інтервалом.

Коли наш поводир зайшов у поворот тунелю, пролунав тріскіт. Немов хто розчавив мушлю. А тоді нас водномить гаряче окропило і вогонь згас.

Тремтячими руками я засвітив сірника: стіни та ми всі були в чиїхось рештках. Рудого знудило і він впав рачки. Зненацька все затряслося і земля взялася ходором. Рудий зойкнув: сталактит зірвався зі стелі та прохромив його, як жука, посеред хребта.

Іншим уламком зачепило по голові й мене. Я осів, відчуваючи як цебенить кров. Сірники впали бозна-де. А я – в прірву страху.

Коли трохи отямився, мої очі призвичаїлися до темряви. Я помітив слабке зеленаве сяйво вздовж стін. Люмінесцентні гриби? Грець із ним, та я миттю поповз за тим світлом, адже воно вело до входу.

Коли дістався нашого згаслого вогнища, я поволі, спираючись на стіну, обережно звівся. Голова гуділа й трохи крутилася. Зненацька болюче гудіння вдерлося в мої барабанні перетинки і я закрив вуха руками: інші гостряки почали спадати зі стелі додолу, засипаючи прохід вглиб печери.

Схопившись за найближчий гарпун, я прожогом вибіг назовні. І ніщо не змусило б мене повернутися.

Всю ніч я просидів на закривавленому лежбищі між тюленячих туш. Моя рука стискала перед себе спис гарпуна. А нас обох із ним невпинно засипало сніговієм.

А ота кривава квітка досі виднілася неподалік. Чекала, що скоро і я прикрашу її новим суцвіттям.

Від крові на віях мені злипалися очі: текло із лоба. Обличчя сік сніг. Німіли кінцівки. Пекельно хотілося задрімати.

Я до останнього вглядався в отвір печери, що у вічно білому краю криг голосив непроглядною тьмою. Hvítidauði.