Замкова шпарина

– Ми тебе так не виховували! – сказала мама. – Це все вплив грішного світу! Розбещеного та зіпсованого світу! Із доступом до цілої купи мерзенної інформації! Це все твої друзі, які взагалі нічого не соромляться казати! Це гріх! Якщо ти усвідомиш свою вину, якщо визнаєш свою гріховність, якщо відмовишся від неї, то матимеш шанс на порятунок! На зцілення!

– Але я не грішний, мамо.

Вона дивилася на сина: на його втомлене бліде обличчя, на синці під очима, на порожнечу його погляду. І злилася.

Ненависть, яку бачив в її очах Марко, була тихою. А погляд батька, що стояв поряд, та мовчанням завжди підтримував дружину, був безжальним.

– Якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то обманюємо самих себе, і правди в нас немає, – казала мама. – Якщо ти не відмовишся від свого вибору, якщо не визнаєш свою порочність, то проживеш із нею все життя. А ми ділитимемо її і увесь сором із тобою.

– Це не гріх. Це не вибір. Це я. Такий, яким ви мене зробили.

– Ні! Не кажи такого! Це не моя вина! Це ти! Не може хлопець любити іншого хлопця! Це проти природи, проти волі! Ти заплутався! Ти у темряві! Розбещений і безсоромний!

– Але ж це я, – казав Марко, дивився у підлогу.

– Той, що завдає нам болю.

– Той самий. Я не змінився.

– Хіба даремно ми так любили тебе? Хіба марно вчили правді та праведним шляхам? Невже безглуздим було те, що ми із тобою роками шукали істину?

– Я не погана людина.

– То ти відрікаєшся від того, що казав?

– Я не можу відректися від себе, – зовсім тихо казав Марко.

– Ти підвів нас. Цураєшся допомоги. Цураєшся наших порад. Але порятунок можна знайти через страждання. Ходи.

Вона відкрила двері комори. Простягнула синові пачку гречки – верхній кут був відрізаний та заломлений.

– Заходь, – сказала вона.

Марко зробив три кроки. Дійшов стіни, озирнувся. Руки трусилися.

– Ти знаєш, Марку, що робити.

Хлопець обережно перехилив упаковку та висипав на дощату підлогу жменю гречки.

– Більше!

Він знову перехилив пакетик і досипав ще.

– Ставай!

Деяку мить Марко споглядав синці на своїх колінах.

– Гайда!

Марко нахилився і вмостив коліна на розсипані зерна, схожі на колюче зоряне небо.

– Покличеш, коли усвідомиш провину. Не для того аби збрехати, щоби вийти. А коли істинно усвідомиш. А доти – проси прощення, – мить вона мовчала. – Ми тебе любимо. Але не такого.

І зачинила двері.

Марко озирнувся. Він знову залишився тут один. У темряві.

Здавалося, що єдиним джерелом світла у коморі було маленьке віконечко під самою стелею. Але ще була маленька замкова шпарина. Кожні п’ять хвилин світло з неї переривалося, коли мама підходила до дверей і притулялася до шпарини, аби впевнитися, що син все ще стоїть на колінах і просить прощення.

Марко відчував біль. Він посилювався. Поглинав його. Все довкола стало болем. Вмить йому здалося, що цей біль існував завжди. І думав про те, чи скінчиться він колись. Йому видавалося це малоймовірним. Тож Марко думав про те, чи зможе жити із цим болем.

Периферійним зором він помітив, що цівка світла із замкової шпарини знову перервалася. На нього дивилися. Він не відповідав на це, не рухався. Продовжував думати про біль.

Чекав.

Чекав.

І цівка з’явилася. Марко не знав чому, але затамував подих, доки на нього дивилися.

Торкнувся живота. Відчув ремінь, який тримав його шорти. За останні два тижні він схуднув. Навряд зараз у ньому було більше, як п’ятдесят кілограм. Він обережно мацав металеву пряжку. А потім підняв погляд на товсту дерев’яну балку над головою. Подумав, що як підставити стілець, то зможе дістати до неї. І посміхнувся.

Підвівся. Відчув сором за те, що стоїть. За те, що біль вже не такий сильний. Він мав близько трьох хвилин, аби встигнути зробити те, що хотів: позбутися болю назавжди. Підсунув стілець, став на нього, зняв ремінь та перекинув через балку, застібнув його. Просунув голову у зашморг. І помітив, що цівка світла зі шпарини знову обірвалася. Мама дивилася на нього. А він нерухомо дивився на двері. Був певен, що зараз вони відчиняться, із панікою та лементом. Що його лаятимуть. Знову поставлять на гречку. І так далі. Знову і знову.

Але двері не відчинялися.

Марко усе зрозумів.

Знову посміхнувся. Щиро.

І вибив з-під ніг стілець.