ДВРЗ

- Кінцева!

Низький голос вириває мене зі сну.

Уві сні я тікав крізь лабіринти панельних хрущовок від чогось. Це щось було не гопниками чи ментами, від яких я зазвичай тікаю у снах. Це було щось набагато страшніше.

Сука. Я заснув в трамваї.

Я дістаю телефон. За чверть дванадцята.

- Що це за зупинка?

- ДВРЗ.

Я озираюся. В трамваї я - один. Тьмяне світло під стелею нервово блимає.

- Звільніть, будь ласка вагон.

Голос водія глухий, наче він говорить під водою. Блядь. П'ятнадцять хвилин до комендантської, а я на ДВРЗ. Жоден сервіс таксі сюди вже не поїде. До моєї зйомної хати на «Ленінградці» звідси йти мінімум годину. Зі своїм щастям я обовʼязково нарвуся на патруль. Довбані тривоги. Я не сплю нормально вже третій рік.

- Я проспав свою зупинку! Ви що, не бачили що я вирубився?! Ви не могли мене розбудити до кінцевої?! Як я зараз доберусь до дому?! Скоро комендантська!

- Звільніть, будь ласка, вагон.

Його голос стає різкішим, але все одно є відчуття, що він говорить через товщу води.

Я придивляюсь до водія. Його широку лису голову ледве видно, настільки глибоко вона загрузла у плечі, а помаранчевий жилет обтягує величезний горб.

Я виходжу в холодний березневий туман.

- Йобані центряки, - чую я вслід.

Якусь мить я хочу відреагувати, але потім згадую його горб. Ні, я не хочу бачити його обличчя.

Трамвай дзеленчить похоронним дзвоном, набирає швидкість і зникає за рогом.

Що мені робити? Перечекати тут? Бляха, але ж вночі будуть заморозки. Я роздивляюсь навкруги. Зупинка з написом «ДВРЗ», синій металевий смітник переповнений пляшками з-під пива та бляшанками з-під енергетиків. Сміття лежить на розтрісканому асфальті. Туман висить сірим лахміттям на ліхтарях, гілках дерев, намагається вогкими холодними лапами схопити мене за шию. Дивні, старі дво- і трьохповерхові будинки обступили зупинку з усіх сторін, як безхатьки сміттєвий бак. Деінде світло ледве пробивається через штори. Десь воно жовте. Десь червоне. Десь біле. В усіх випадках - неприємне.

Тиша. Після того, як гуркіт трамваю розчинився в нічній мряці, запанувала якась особлива тиша. Не чути віддалених криків запізнілих компаній, шуму поодиноких машин чи сміттєвозів. 

ДВРЗ. Опинитися тут можливо хіба що випадково. Я б ніколи сюди не потрапив, якби не заснув. За десять років життя в Києві я ніколи не зустрічав людей з ДВРЗ. Дивно, адже живу я не так і далеко. Але жодного разу, в жодній компанії я не чув, як хтось говорить, що живе на ДВРЗ.

- Пляськ! – різкий звук з глибин дворів розриває тишу. Наче хтось з усієї сили ляснув по асфальту величезною мокрою ганчіркою.

Я уявляю, що могло видати такий звук і ідея перечекатиперестала мені подобатися. Пофіг на патрулі, мені треба вийти звідси.

Вибратися.

Мені треба вибратися з ДВРЗ.

Куди йти? Мені треба напрям. Колії. Ну звичайно. Йти вздовж трамвайних колій в напрямку, звідки я приїхав. Вздовж колій я бачу вузьку асфальтовану стежку.

Холоднішає. З рота йде пара. Я натягую капюшон куртки та застібаю всі ґудзики та «блискавки».

Стежка і колії повертають ліворуч. Я бачу зупинку, синій сміттєвий бак, старі будинки. Не може бути. Це та сама зупинка? Чи в цьому довбаному районі все однакове? Я пришвидшуюсь. Вже майже біжу.

Знову зупинка.

Напис «ДВРЗ».

Я зупиняюсь. Озираюсь. Я що, бігаю по колу?

Десь вгорі, над старими низенькими будинками раптово запалюється напис на жовтому тлі. Я придивляюсь.

«ГОНДА». Апарт-готель».

Якась дивна назва. Але готель – це спасіння.

Я пірнаю в темряву дворів. Намагаюся не випускати з поля зору рятівну вивіску

Нарешті я тут. Переді мною якась дивної форми вежа з брудно-жовтої цегли. Мабуть, водонапірна, таких повно в старих районах. На висоті декілька метрів над вузькими дверима блимає: «ГОНДА. Апарт-готель».

Я смикаю двері. Всередині смердить пліснявою. Непевне світло падає згори. Що це? Басейн? Я чую хлюпання. Мені здається, там ворушиться якась тінь.

Я розвертаюсь, з надією втекти. Переді мною – кремезний горбань в помаранчевому жилеті. Це водій трамвая. Він тримає в руках лом.

Я бачу його обличчя в жовтому світлі вивіски. Він шкіриться. Господи, що у нього в роті?

- Йобані центряки – останнє, що я чую, перед тим, як мене забирає темрява.