Носії

Гола лампочка висіла над ними. Та вимикач знаходився по той бік замкнених дверей. Жінка запалила свічку від сірника. Воскове полум’я освітило маленьке приміщення підвалу.

– Що? – кричала тітка. – Що ти накоїла?

Єдине, чого вона бажала – накинутися на племінницю та роздряпати шкіру дитини. Однак боялася, що Аліса зробить те саме, що намагалася зробити зі своїм дядьком – ніж досі був у її руках.

– Кинь його, – сказала тітка.

Аліса опустила погляд. Схлипувала, важко дихала, позираючи то на ніж, то на морок під ногами.

– Ти хвора! Заледве не вбила його! Дарма я захищала тебе! – тітка хрипко видихала, це було схоже не притлумлене каркання ворона. – Нащо? За наше добро?

Жінка витягнула руку вперед і Аліса заціпеніло дивилася: шкіра тітки здалася цупкою, сіруватого відтінку, вкритою чимось схожим на темну луску.

Їй марилося, від стресу.

– Ось, бачиш? Біль аж струменить із мене. Це все ти! Ти!

– Це він, – ледь тихо відповіла дівчина.

– Можливо, щось вдасться, якщо випустиш з рук ножа і прямо зараз зізнаєшся, що винна. І маєш понести покарання.

– Він хотів зробити це знову, – тіло дівчини било дрижаками.

– Що?

– Він хотів. Зробити. Це. Знову. Казав роздягнутися.

– Ти така ж шльондра, як і твоя мати! – приголомшено відповіла тітка.

– Знову чіпав мене. Там.

– Та ти мабуть сама його спровокувала!

– Тримав. Силою. Стягував одяг.

– Він бив тебе? – перепитала тітка. – Кулаком.

        Дівчина захитала головою.

– Ну, як не бив, то не таке це вже й насильство. А ти як не хотіла, могла сказати «ні»!

– Я казала. Голосно.

– Голосно, – передражнювала тітка. – Ти завжди була надто емоційною. Ми так звикли до цього, що вже не звертаємо увагу. Треба було казати зрозумілі людські слова. Чому не погукала мене? Хіба я б не зупинила свавілля?

– Боялася.

– Кого? Рідного дядька? Чи мене?

– Він вже робив це. Силою. І хотів ще.

– Не прикидайся жертвою! Тебе ніколи не зрозуміти! Чому він взагалі зайшов до твоєї кімнати? Може, відлюдкуватій дівчинці хотілося, аби її хтось помітив? Може то гормони? Мені теж колись було шістнадцять.

– Я не хотіла. Він залякував.

– Не перебільшуй! Він не такий! А ось ти завжди драматизуєш через дрібниці, тож я не вірю тобі!

– Минулого разу була кров. Довго боліло.

– Я не вірю! Ніхто не повірить! Ти просто… божевільна! Ти ж знаєш, що нормальні дівчата в таке не потрапляють? Викинь того ножа і вибачайся! Можливо, нам вистачить сили колись пробачити тобі.

Тітка зробила півкроку вперед. Аліса помітила, що очі її були суцільно-чорними, ніби скляними: у них можна було побачити віддзеркалення.

– Вибачайся!

– Вибачте.

– Що?

– Вибачте, будь ласка, – дівчина плакала.

– І ножа викидай, – ці слова пролунали зі скрипом дверей.

Вони обидві миттєво підняли погляд.

– Ходи, – дядько звертався до племінниці. – Тепер я змушений тебе покарати. Дужче, аніж минулого разу.

Аліса мовчки дивилася на світлу пляму дверей. І впала – її штовхнули. Лише пам’ятала, як тітка тримала її, як зверху виліз дядько. Він щось питав. Та вона не чула слів. Він дав їй ляпаса.

І щось тріснуло.

Аліса розплющила очі.

Її тіло було підвішене у просторі до майже прозорих трубочок, що пульсували світлом. До її голови було під’єднане щось схоже на велетенське щупальце, що вросло в шкіру і ритмічно стискалося, ніби дихало. Аліса хотіла закричати, однак не змогла. Спробувала вигнутися, аби роздивитися приміщення. Побачила обличчя іншої людини, під’єднаної до трубок і щупальця.

– Мамо, – сказала людина, не розтуляючи рота. Це був хлопчик.

– Де ми? Хто ти? – так само відповідала Аліса.

– Ти почала забувати. Ми на… Це корабель. Космічний. Ми у космосі.

– Що?

– Землі більше немає. Людей теж. Лише тут.

В це неможливо було одразу повірити.

– Допоможи встати.

– Ми нездатні рухатися. Вони – ці істоти – вивчають нас. Ми лабораторні об’єкти. Носії субстанції, яку вони вважають вірусом – носії емоцій. Вони підживлюють наші спогади, щоби зрозуміти їх.

Аліса відчула запаморочення.

– Те, що я бачила – це був сон?

– Спогад.

– Там були чорні очі, луска…

– В моїх снах те саме. Нова реальність нашаровується на старі спогади.

Аліса хотіла поставити ще багато питань. Як його звуть – її сина? Скільки їм років? Що сталося із Землею? Як давно вони тут? Та її розум потьмарило. Щупальце над головою запульсувало сильніше, вигинаючись подібно медузі.

«Людства більше не існує», – подумала Аліса. Чомусь ця думка видалась їй заспокійливою. І вона знову заснула.