Поріг спогадів

 Боже, як я втомилася!

 Переступаю знайомий поріг. В ніс миттю вдаряє запах свіжого хліба та смаженого м'яса. Краєм ока вловлюю: шпалери в передпокої вже де-не-де пооблізали, та все ще тримаються знайомого кремового кольору з дрібним брунатним візерунком. Вуха виловлюють хриплячий звук радіо.

 — Мамо! — гукаю. У відповідь — тиша.

 Вона зараз, мабуть, порається біля плити, та й музика з динаміків заглушує стукіт вхідних дверей…

 Швидко роззуваюсь і скидаю рюкзак біля стіни. Розправляю плечі: у спині щось хрускає, та я майже чую, як ниючі м'язи полегшено зітхають, вже довго просячи про перепочинок. Після декількамісячної перерви я вже і забула, як то — носити “цеглини” в рюкзаку.

 Ступаю перший крок на ворсистий килим.

 — Мамо-о! — тягну вдруге. Знаю, що вона може злякатися, якщо я різко з’явлюся без попередження.

 — Ну добре… — бурмочу. Я намагалася. Хто не почув — того й проблеми!

 Швидким кроком спішу на кухню. Вона відділена від коридору тільки завісою з нанизаними на нитки намистинами, що в сонячний день розсипають різнокольорові скалки світла.

 Під заспокійливий стукіт намистин я заходжу на кухню. Он вона, стоїть в рожевому переднику біля плити, чаклуючи над обідом. На холодильнику тріскотить-муркоче радіо.

 Знайоме тепло розливається тілом, коли я присідаю на краєчок стільчика біля обіднього столу. Я так за нею скучила!

 — Мамо, — вже трохи тихіше гукаю я, — я вдома!

 Вона різко здригається і обертається на звук. Стривожений вираз обличчя миттєво тане, як тільки вона бачить мене.

 — Сонечко моє! — усміхається мама, тягнучись за рушником. Вона витирає руки, поки я вивчаю її лице. Чи мені здалося, чи вона виглядає… старішою, ніби вже не може відмахуватися від тягаря прожитих років?

 — Я приготувала твої улюблені млинці з м'ясом! Я ще печу хліб, але вибач, не встигла…

 — Не вибачайся. — втручаюся я в початок її монологу. Мама завжди була такою: вибачалася за все, навіть коли не треба. Скільки я намагаюся її перелічити, стільки не виходить…

 Мама накладає мені млинців, і мене зразу відносить у часи початкової школи, коли я — розхристана й розпатлана — прибігала зі школи, а на столі мене чекали накриті тарілкою млинці. Вона, мабуть, теж згадує ті часи, бо з легеньким півусміхом питає:

 — Як сьогодні була школа, сонечко?

 Я сміюся.

 — Як і останні -надцять років. — відповідаю, беручи в руки виделку й ніж. — А ти як?

 — А як мені бути? Оце як пішла з КРАВки, то й вдома сиджу.

 Я на секунду зависаю. Мама звільнилася з тієї роботи вже десь сімнадцять років як. Дещо не розуміючи, дивлюся на неї.

 Мама, здається, навіть не помічає мого погляду. Півусміх десь зник, а його місце замінила легенька тінь роздратування. Своїм я-зараз-почну-незадоволену-тираду голосом вона продовжує:

 — От мій їжачок сказав, що його зарплатні вистачить на нас двох, але як так можна? Я і так бачилася лише з Ганкою на роботі, а так взагалі ні з ким поспілкуватися! Оце сиди вдома, і носа не висовуй — подивилась би я, як він так жити зможе!..

 Далі я не слухаю. В животі осідає важке, нутрощевивертальне відчуття. Мама говорить цілком серйозно, це я чую з її тону, бачу по характерному вигину брів. Вона не має звички так жартувати.

 “Її їжачок” помер два місяці тому.

 Ледве розуміючи, що я її перебиваю, питаю:

 — Куди я завтра піду?

 Мама затинається на півслові, розгублена усмішка розквітає на її губах. Я хочу стерти цей вираз із її обличчя. Він — доказ, що тут, в цій кімнаті, живе щось неправильне.

 — Як це, “куди підеш”? Шкільний рік тільки почався, сонечко! — мама весело гмикає і повертається до мене спиною, щоб насипати собі млинців.

 Легенька паніка починає продлубувати свій шлях до серця.

 Мене звати Станіслава, Стася для друзів. Мені тридцять сім років.

 — Як же я хочу, щоб ти знайшла собі кавалера! — починає вона. Мама говорить спиною до мене, і мені приходиться напружуватися, щоб почути її голос крізь радіо.

 Шлунок зв'язується тугим вузлом. Точно такі ж розмови вона починала, коли мені було п'ятнадцять. Тоді це мене бісило.

 — Не забудь вибрати собі надійного хлопчика…

 Мій чоловік втішав її два місяці назад.

 Мама продовжує говорити, а я сиджу на залитій сонцем кухні, з різнокольоровими кульками, які віддзеркалюють все щастя світу. Радіо шипить і плюється шматочками пісень.

 Я задумуюсь, чи був коли-небудь на світі гірший день.