Невгамовна Пластунка
Йому снилася вона.
По пробудженні притазова пов'язка була вологою. Він не розумів, що сталося. Невже... осквернився? Наляканий, він зрання подався до озера. Щоб не осоромитися і вимитись.
Він тихцем прокрадався кущами до берега, коли завмер: там купалася вона. Враз випірнула з води, різко закинувши волосся назад. Довгі пасма розсіяли бризки на водну гладінь і заховали її плечі.
Він і раніше бачив купальниць, але сьогодні серце підлітка вперше дико застугоніло, а в грудях забракло повітря. І напнулася плоть.
Він злякався, мов вжалений і втік.
***
— Вже завтра, синку, ти станеш Повноправним. І ми з матір’ю пишатимемось тобою.
— Я вас не підведу. Але... мені страшно.
— Не бійся. Після долучення до зв’язку зі Всюдисущим, страхи пощезнуть, а сумніви розвіються. Ти узриш Істину, що засліпить марноти. Завтра тобі сповнюється тринадцять, отже ти будеш першим – це честь для нашої сім’ї.
— Батьку, а ти пам’ятаєш свій день, коли став Повноправним?
— Аякже, синку. Це незабутньо. І ти запам’ятаєш його, адже він змінить тебе назавжди.
Розхвильований до безсоння, вночі він зачув шепіт батьків:
— А що як ми його... не відпустимо?
— Жінко, тільки це вбереже його від скверни!
— Але якою ціною...
— Ми ЗАВЖДИ так чинили.
***
— Нам туди не можна! Тільки Жерцям.
— Як будеш горланити – нас знову спіймають.
— Тоді нас через тебе знайшли!
— Тихіше. Ти казав я тобі подобаюся. А мені подобаються не лише кароокі, а й сміливі. То йдемо? – вона протягнула йому долоню.
— Пішли вже, – він взяв її за руку.
Вони пробралися в Заборонену печеру крізь утворену зливами заглибину: вона знайшла її, якось сховавшись під час гри за кущем. Вони пролізли на колінах крізь лаз, витираючи пилюку й павутиння. Коли він виліз – ледь не чхнув, але вона швидко затулила йому носа долонею.
Коли вони підповзли до краю виступу, то завмерли: велетенський хребет зміївся з тьми провалля та простягався вверх під печерне склепіння, де вгорі стримів масивний череп. Зусібіч довкола кісток стирчали увігнані в стіну обтесані стовпи. Перев’язані й перехрещені. З темряви очниці стриміла мокра мотузка, протягнута до коштовно оздобленої чаші: з її кінця з довгим інтервалом – вони нарахували тільки один сплеск – щось скрапувало в посудину.
Підлітки перезирнулися й побачили в очах одне одного страх. Їхні думки тривожно гасали:
«Всі знають, що тут знаходиться Джерело, звідкіля ми черпаємо сили. Але що ЦЕ взагалі таке? А ті палі – це опора? Чи те, чим його... проштрикнули?».
Налякані, вони втратили лік часу і не знали скільки тут пробули. А що, як їх вже шукають? І вони поповзли назовні.
***
Завтра острів'яни зібралися в печері. Жерці ритуально виспівували, ритмічно стугоніли шкіряні бубни та прошнуровані пластинки-мушлі. Люд вистукував палицями. Звідти рушили.
Всі дозрілі діти йшли в центрі колони, шлях якій осипали пелюстками. Священний шлях, яким усі вони ходили здавна.
Хода спинилася. Музика урвалася. Озвався Верховний жрець:
«Нині ви удостоєні доєднатися до Всюдисущого. Ви спожиєте Його частку та спізнаєте Благодаті, як кожен із нас. Умруть сьогодні діти, та зродяться чоловіки й жінки – нова опора Племені. Племені, що сяятиме смолоскипним вогнем крізь морок і вічність».
Він звернувся до дітей:
— А тепер кожен із вас може поставити запитання. Останнім запитає той, хто буде першим Повноправним – тринадцятиліток.
Коли настала його черга, хлопець запитав жерця:
— А що висить отам прохромленим в печері?
— ТИ! Вдерся в Заборонену печеру??? Ти бач... ти бажаєш знати? Ехм, що ж, я мушу відповісти, така угода древніх. В печері маються наш Всюдисущий і його ворог. Нагадування, щоб ми не забували про первісну силу зла. Та з поміччю Всюдисущого прадавні старійшини забили його кілками в пастку, з якої не втекти.
Жрець змахнув рукою:
— Годі запитань. Настав час зачиняти ворота пізнання. Аби гадина скверни не обвилася довкола невинних душ. Вперед, дитино!
Хлопець рушив до жерця, що стояв над клекітливою прірвою. І відпив із простягнутої йому чаші. Жрець високо зблиснув ножем на сонці...
***
Над обширом водоспаду розлетівся дитячий крик. Згодом ще один. І ще один. І ще...
А внизу бурхливою рікою пливли свіжі закривавлені дари. Яблука. Карі. Очні. Вони стриміли потоком, мов великі намистини, доки їх не спіймали та проштрикнули пташині кігті.
Опісля всього, одноокий жрець заглянув у прірву водоспаду, тоді натягнув очну пов’язку і пішов до печери, вистукуючи по стежці палицею.
