Тренди

Я запросив на каву шістнадцятирічного себе. Замовив міцну, гірку, як сране життя. І капучино для нього. Він спізнився, але прийшов.

Не дивно, що в школі мене пиздили: кілограм п'ятдесят в намоченому стані, окуляри з товстими скельцями й серйозний випадок «постільної зачіски» на голові. На гострих кістлявих плечах вільно висить футболка з принтом Зойдберґа, моя улюблена. Потерті джинси та моднячі кроси Найк. Здається, нам їх купили на Новий рік, день народження, чи ще на якесь йобане свято.

Його очі сяяли, як в маленької дитини, до якої прийшов Святий Миколай. В них виблискувала цікавість до життя й палав шалений ентузіазм. Аж бридко. Так, моє кам'яне серце встигло порости ще й моховою кіркою. Як давно згасла ця іскра? Не пригадаю.

Ми мовчки розглядали один одного, допоки вагітна пауза не вродила якесь недолуге «То як ти?».

— Підкинули використаний презерватив до рюкзака.

— О, то це той день, — і ми обоє придуркувато усміхнулись.

Він завівся белькотіти про те-се, дебільно жестикулюючи руками. Це таки дратує. Та я з вдячністю слухав його історії про те що хвилює, адже нам завжди бракувало з ким поділитись переживаннями. Розповіді ворохобили мої спогади, пробуджуючи неясні каламутні образи. Чимало людей з минулого почали вицвітати у пам'яті, як старі фотографії в альбомі. Але Шайбу Андрія і Бориса Карася, звісно, не забуду.

Шайба був моїм першим. А з першим, це таке відчуття, ніби вагонетка на американських гірках забирається на верхівку крутого спуску і… Вж-ж-жух! Після стількох років булінгу та знущань у школі, він стоїть переді мною на колінах. В обісцяних штанах, з липкими цівками крові та шмарклів на підборідді, благає змилуватись. Буремна зухвалість випарувалась з третім зубом, вирваним пасатижами. А після четвертого він знепритомнів. Хоч бевзнем був міцним. Принаймні, мав таку шию, що голову я відрубав лише з п'ятого удару.

Карася я не чіпав. Не встиг. Той, для кого мордувати всіх, хто бодай якось не вписувався у блядські стандарти суспільства, стало сенсом життя, виявився типовою латентною підстилкою. За іронією долі, патлатий вилупок, що продірявив його сраку, був хворим на СНІД. Карась сконав на самоті від туберкульозу, так і не зізнавшись.

Грузити юного себе історіями про тих олігофренів я не став. Натомість навішав маячні про те, що біль і розчарування роблять нас сильнішими, що важливо навчитись випускати емоції й ми з усім впораємось. Схоже, він не це хотів почути.

— То ким ми стали? — спитав.

А я й не знав, що відповісти. Він мріяв стати лікарем, рятувати людям життя. Не хотілось розчарувати. Я розповів, що ми успішно закінчили медик, а здобуті знання і навички докорінно перевернули наше життя.

— Мені самотньо, — його погляд упав на власні кросівки. — Ліза, дівчина з чату, ми коли-небудь зустрінемось?

Емоції зринають наче птах у хмари, бо пригадаю наш перший день. Глибокі сині очі, в які глянув і зрозумів, що то моє море. Ліза. Сяйлива усмішка, дзвінкий сміх, запах солодких парфумів. Наче в рожевім мареві спогади про нудотний цукерково-букетний період, глибокі телячі муки любові, нестримно шалений секс.

Пригадую й останній день. Її черговий приступ сучого сказу. Як не стримався. Як вона вгатила головою в стіну з такою силою, що тиньк посипався білою вапнистою хмаркою. Хоча, то не зовсім наш останній день разом. Я довго не наважувався прибрати її задубіле тіло, не міг. Тиждень, два, більше?

Навіть, не останній наш секс.

Її природна поза й широко розставлені ноги наче просили «Візьми мене!». Розсувались ще ширше й виставляли на показ рожеву мов троянда вагіну. Її спокусливий шепіт чувся біля вуха, а не в голові… І я взяв.

Я брав її доти, доки не порвав гнилі нутрощі й не почав тертись об тазові кістки, доки її обличчя не стало схожим на потворне печене яблуко, допоки огидні, жирні личинки не почали повзати по розтрощеному черепі, а мухи гніздитись під навіки заплющеними очима. О, Ліза.

Поки я плавав, чи то захлинався у бурхливих спогадах, шістнадцятирічний я з жахом спостерігав як тіні повзали обличчям тридцятирічного мене.

— Все буде добре, — заспокоїв його, збрехав.

Він просив пораду, але я не дав. Адже зробить все правильно сам. Вибір має стати природним і невимушеним, викувати його справжнього.

— То це все? — розгублено спитав на прощання.

— Ні, це лише початок.