Золота дитина

Світ голодний і має зуби. А ти в нім, наче та дівчинка з казки, що несла в кошику пиріжки. От тільки замість них, велика картонна коробка з тортом. Стоїш на краю дороги й чекаєш зелене світло. На тобі випрасувана рожева блузка й два великі білі бантики у волоссі.

На протилежному боці помічаєш дядька Андрія. Насправді він значно молодший ніж виглядає, просто, як каже мама — життя сильно помотлошило. Обличчя вкривають кострубаті зарості, а волосся на голові ніби ніколи не бачило гребінця. Сонечко ще не встигло залити теплом тиху вуличку півсонного міста, а Андрюха вже залив мордяку. Хитає тазом під музику, яку чує лише він, чи то намагається втримати рівновагу. Щоразу, коли зустрічає тебе, пропонує цукерки, а ти — жодного разу їх не береш. Але зараз, сіро-зелені очі, що наче плавають у в’язкій юшці, геть невидющі. Ти непомітно проходиш повз і думаєш про те, як легко штовхнути його на проїжджу частину.

Водій вантажівки, що поспішає доставити в магазини хліб і свіжу випічку, не встигає загальмувати. Голова Андрюхи розбивається об радіаторну решітку. Тріскає як стиглий кавун. Червона кров-сік в перемішку з мізками хлюпає на лобове скло. Спершу хруст кісток, ніби палицю хмизу ламають об коліно, потім різкий вереск гальмівних колодок. Авто кидає вправо, вліво, знову вправо. Зупиняється ударом об стовп лінії електропередач. Достоту перетворюючи те, що колись було Андрюхою, на червону мокру пляму з кишками.

— Хочеш канфєту, мала? — Андрюха не встигає виколупати руку з кишені, як ти зникаєш за рогом.

Ти ставиш собі питання, геть не схожі на ті, якими цікавляться дівчатка твого віку. Чому світ такий несправедливий? Таких як Андрюха ніхто не згадає, ніхто за ним не сумуватиме, а може, хтось навіть зрадіє.

— Людочко, дитинко, куди це ти ходила така гарна? — зупиняє рипучий як наждак голос старенької бабці.

Всі в будинку її лагідно називають тіткою Нелею, а твоя мама — старою причмеленою сукою. Живе вона у квартирі одразу над вами. І хоча б раз на тиждень, а іноді двічі, товче молоточком для м'яса свинячу вирізку.

— Я Ліда, — тихенько виправляєш тітку і шарієшся ніби голенька.

— Що кажеш?

— В пекарню, кажу. Мама торт замовила, а я вчора забула забрати. В неї важлива зустріч.

— Ага-ага. А школа?

— Якраз встигаю.

— Така доросла стала, мамі помагаєш. Золота дитина! — приплямкує вставними щелепами тітка.

Та у твоїх вухах лише відлуння: «Я ж просила! ПРОСИЛА!». Ти стряхаєш головою, ніби хочеш позбутись надокучливого жука, що вчепився у волосся і дзижчить, ДЗИЖЧИТЬ! Стискаєш кулачки, в них той самий молоток для м'яса. Лише один замах, щоб стишити голоси. Бійчик з мокрим чавком провалюється в очницю старої причмеленої суки. Гаряча кров чвиркає тобі на лице, стікає на губи. Тітка падає мов стяте під корінь дерево. Але ти не припиняєш гатити молотком, допоки зморшкувате обличчя не перетворюється на криваву лемішку. Бризки розлітаються вусебіч, фарбують бантики на голові в червоне. Тепер ти ще більше схожа на ту дівчинку з казки.

— Передавай мамі привіт — кидає тітка вслід.

Ти поспішаєш, пришвидшуєш крок. Ти біжиш. Сонце вперто не хоче вилазити з-за хмар. Ніби злякалось. Поруч чатує смерть. Голодна і підла. Могла б насититись і тіткою. Вона вже стара, і як то кажуть, віджила своє.

На зупинці, перед твоїм будинком, стоїть хлопчик, не на багато старший від тебе. Він з твого під'їзду, та ти навіть не знаєш як його звати. Худорлявий чотириокий ботан. З ним ніхто не спілкується, ніхто не помічає. Він чужинець в цьому світі. Щовечора цвиркає на скрипці так, що вуха закладають.

Ось кого варто віддати на поталу кістлявій. Розбиваєш клятий інструмент об дурнувату голову. Скрипка розлітається на друзки. Обмотуєш струни навколо тонкої шиї й затягуєш що маєш сили. Обличчя цвіркуна багровіє від задухи, покривається павутинням синіх вен. Міцна прожилка врізається в шкіру, як ніж у масло, скреготить по шийних хребцях. Ти робиш йому послугу. Адже тільки тепер про нього згадають. Говоритимуть яким хорошим був хлопцем, як всім бракуватиме чудової гри маестро.

Повз проїжджає автобус, залишає по собі порожню зупинку.

Ти заходиш в дім, ступаєш акуратно, щоб не забруднити новенькі босоніжки в калюжі крові.

— Я принесла торт, — кладеш картонну коробку поруч з холодним тілом матері та праскою, якою ще вранці розгатила їй голову. — Не запізнись.