Матуся

Ти всього цього не хотіла. Хіба хтось може побажати такого живій людині? Ти зʼявилася непомітно, як пацючок у коморі, серед дурної ночі. Прокралася, як паразит-шпигун в осередок плоті, змушуючи її мліти, пітніти та втрачати рівновагу. Тоді ти вперше налякала її до всирачки. 

А потім вона почала боятися по-справжньому. Боятися зробити щось не те, боятися вдихнути, бо кожен необережний подих змушував її вивергати свої нутрощі знов і знов. Смажена риба, трюфельна олія, котяче лайно — все приводило до виверту гортані та болю в грудях і кишках. Вона лише ковтала сльози та спльовувала слину, щоб не спровокувати черговий напад. Ніби у штормі, вона металася від істерики до відсутності бажання жити. Так проходили дні. 

Вона перестала їсти. Не могла. Їжа перетворювалася на гниле багно, щойно торкнувшись язика. Її світ звузився до двох станів: блювання та страх. Їй снилося, як ти вириваєшся назовні, але не так, як всі очікували, а прямо через рот, голівкою вперед. Вона марила, ніби ти розриваєш її череп, просовуючи малі рученята крізь очні западини та викидаєш її очі. 

Ти харчувалася нею, заважала дихати. Зсувала органи, складаючи в купку, як у маленьку валізу до відпустки. Вона стогнала від болю та тиску на кістки, а коли серед ночі вона намагалася перевести подих, ти зводила її тіло судомами. Вона корчилася від страждань, але неодмінно приходив новий день. 

Коли кожен рух почав даватися з болем, ти вперше її вдарила. Так, що хруснуло ребро. Тоді вона зрозуміла, що ти не просто гість, а тепер ти господиня її тіла та усього життя. 

Вона ходила до лікарні, але ти поводилася чемно. Ти чула, як вони повторювали, що «це нормально» та «усі через це проходять». Повернувшись додому, вона почала розглядати себе в дзеркалі: темні кола під очима, гематома на животі, роздуте тіло, що більше належало не їй, а тій чорній тіні, що нависала в кутку кімнати. Тобі. 

— Залиш мене, — прошепотіла вона. — Я більше тебе не хочу. 

З того дня вона почала говорити з тобою. Це були не лагідні слова, це були вмовляння. Мольба. Вона шепотіла, схлипувала, зривалася на крик. 

— Я не просила про це. Я не витримую. Йди геть! 

Ти відповідала. Болем. Нічним жахіттям. Поглядом із люстра прямо крізь її очі. 

Одного дня вона пішла гуляти й піднялася на міст над Дніпром. Вона дивилася згори у темну воду, притримуючи живіт. Ти затамувала подих. Чи то була вона? 

— А якщо я стрибну? — прошепотіла вона. — Просто зараз? І все скінчиться. 

Ти не відповіла, зачаївшись. Ввела її в оману. Звісно, вона не зробила цього. Пішла додому, як безвольна лялька, яка більше не мала ні сил, ні влади. 

Усе почалося вночі. Вона прокинулася від різкого холоду: ніби хтось просунув холодні пальці під шкіру та потягнув хребет униз. Вона важко переривчасто дихала, ніби всього повітря в кімнаті було замало. А ти билася. Шкреблася всередині так, ніби мала пазурі. Вона вигиналася дугою та кричала в подушку. 

Кров пішла раптово. Не тоненькою цівкою, а важкою, гарячою хвилею з запахом гнилі і металу, відчуттям німого жаху, але й полегшення водночас. Ти злякалася, а вона подумала, що вмирає. І благала вже не тебе, а всі сили світу, в які вірила та не вірила: «нехай це скінчиться». 

Вона доповзла до телефону, набрала номер та щось пробурмотіла. Коридор. Чужі голоси. Сирена. 

Ти мучила її. Палила заживо зсередини, розривала плоть так, що кров покидала її все швидше, лишаючи тільки холод і слабкість. Їй зробили укол, але біль не минав. Первісний, роздираючий. Її губи потріскалися, очі залило кровʼю, а голоси лише повторювали: «ще трошки, ти молодець». Але вона вже не чула. Поки ти торувала собі шлях назовні, ламаючи її кістки, вона знову стояла на тому мосту, шепочучи: «я не хочу». 

Ти вирвалася з неї з криком. Гучним. Пронизливим. Звук розірвав простір, увірвався в її мозок болючим спазмом. Ти була гола й зморщена, обмотана її кровʼю та слизом. А вона… Лежала під лампами, розпанахана й тиха та більше не благала й не пручалася. Хтось поклав тебе їй на груди. 

— Вітаємо, матусю! У вас дівчинка.