Червоний плющ

Роман приїхав на дачу й зупинив машину перед воротами. Дощ тільки закінчився, у вечірньому повітрі висіла задушна волога.

— Я по дітей, — сказав, коли теща вийшла на ґанок.

Вона зиркнула на нього. Презирливо. І усміхнулася.

— Вони ще хворіють. Хай побудуть. До неділі хоч.

— Ви ж казали — сьогодні.

— Передумала. — Знизала плечима. — Тут їм краще.

Її голос був спокійний, твердий. Занадто спокійний. Як у людини, яка вже все вирішила.

— Що з ними?

— Втомилися. Бліді — то після спеки. Сплять майже весь день.

Роман зайшов у дім. Діти лежали в одній кімнаті. Без руху. Бліді. Очі заплющені, роти напіввідкриті. Немов порцелянові ляльки.

— Миколко? Соломійко?

Жодної реакції.

Теща з’явилася за спиною.

— Не буди. Хай посплять.

Він озирнувся. Зблизька вона здавалася іншою. Шкіра гладка, хода пружна. В шістдесят з гаком виглядала на сорок, наче омолодилася.

У вітальні на полиці стояло старе фото. Сиве волосся, глибокі зморшки. Та сама усмішка.

— Ви… змінилися.

— Я навчилась берегти себе, — тихо сказала вона. — Природа знає, як оновлювати.

— Вже темніє. Я у вас заночую, а вранці відвезу дітей.

— Не треба тут ночувати, ще будеш шуміти та дітей тривожити. Та й ліжка зайвого немає. В машині заночуєш.

Роман зітхнув і пішов до воріт. Теща зачинила хату. Погляд чому упав на зарості під парканом — плющ з дивними яскраво-червоними квітами та товстими, чіпкими стеблами. Роман ніколи не бачив таких рослин. Між стеблами притулилася якась сіра грудка. Він підійшов ближче. Серед витких стебел лежав мертвий їжак. Висушений, як мумія. Явно давно лежав.

— Щось теща взагалі перестала за подвір’ям дивитися, навіть дохлих тварин не прибиває, — пробурмотів Роман собі під ніс та пішов спати в машину.

***

Прокинувся серед ночі. З кущів лунало жалібне нявчання. Взявши ліхтарик, Роман вискочив з машини. У заростях плюща бився кіт, не в змозі виплутатися. Зі стебел виросли тонкі гачки та вп’ялися під шкіру. Стеблини пульсували, немов по них щось рухалося. Очі кота закотилися, і він затих. Роман придивився. Тіло було висушене, а там, де вчепився плющ, лишилося кілька краплин крові.

— То ця рослина… кров витягує? — пробурмотів Роман, сам не вірячи в побачене.

Двері дому рипнули. Повільно.

На ґанок вийшли діти. Босі. Піжами розірвані. Очі заплющені, обличчя — білі, як віск. Йшли, ніби маріонетки, яких тягнули за нитки.

— Стійте… — прошепотів Роман.

Вони пішли прямо до заростей, і плющі вже повзли їм назустріч. Немов чекали. Роман метнувся, переліз через паркан, побіг до дітей. Серце шалено калатало.

Стебла охопили дітей за ноги. Потім полізли вгору. Повільно, обережно, мов із насолодою.

— ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД НИХ! — закричав Роман, але голос зірвався на хрип.

Раптом знову рипнули двері. Почулися кроки босих ніг. З дверей вийшла теща. Гола. Шкіра блищала, чимось намащена. Волосся розпущене. Губи щось шепотіли — нерозбірливе, з хрипом. Мов жабине кумкання.

Побачивши Романа, вона завила:

— Не чіпай! Вони не твої!

Кинулась на нього. Нігті почали роздирати шию. Спробувала вкусити. Очі вирячені, божевільні.

— Віддай їх! Я маю жити!

Він відштовхнув її, побіг у двір. Біля дровника лежала сокира. Схопив її, мов останню надію.

Побіг назад, до дітей. З ревом почав рубати чіпкі стебла. Темна рідина забризкала все довкола. Діти зі стогоном звільнилися. Соломійка здригнулася — її тіло вкривали маленькі ранки, немов укуси.

— Тату? — хрипко прошепотіла вона.

Миколка задриґав ногами й заверещав, упавши на землю. Роман перерубав стеблини, що тяглися до сина.

Теща корчилася на землі. Очі були затьмарені, руки зсудомлені.

— НЕ ВИПУЩУ! — волала вона.

Знову кинулася на зятя. Вкусила за руку. Роман штовхнув її, і вона впала в зарості плюща, які він іще не встиг порубати.

Вцілілі стебла по-хижацькому обплутали її. Звиваючись, впивалися в живіт, груди, обличчя. Гачки встромилися у шкіру, і по стеблинах запульсувала темна рідина.

Теща заверещала:

— НЕ ТРЕБАААААААА!

Кров бризнула довкола — вона відірвала одне стебло зі шкіри. Але інші вчепилися міцно. Її обличчя побілішало, тіло корчилося від судом. за хвилину вона затихла.

Роман схопив каністру з бензином. залив диявольські кущі разом з тілом тещі та підпалив. Полум’я пожирало їх жадібно. плющі звивалися, мов у агонії, й… верещали. Не як тварини. Це був людський крик — крик мертвої тещі.

***

Діти заснули в машині — заплакані, але живі. На ранок Роман поїхав додому. У дворі лишилися попіл, кістки й темна земля, що диміла.