Обсесії

Жерти нічого, і я виповзаю у магазин, як повільна черепаха, що запливає у воду шукати рибу. Мені усміхається сонце, моргаючи променями, я розслабляюся.

У магазині продавщиця приємна. Вітається, турбується, вошколупиться за прилавком, крутить пальцями немиті волоси, лапає прищаве обличчя. Бридко, але по-рідному. Вона розвертається від мене, і я думаю

що буде, якщо вдарити її по потилиці, розквасити їй обличчя в кроваве місиво, розхуярити касовий апарат, витягнути гроші, запхнути їй в рота банкноти

— Ви вже обрали?

Здригаюся. Відганяю думки, як мух. Дивлюся на продавщицю винувато. Випорожнюю з себе вибір: хліб, вода, яйця, бла-бла-бла. Вона слухняно приносить, здирає з мене гроші. Вивалююся надвір.

Мурашник міста кишить людьми. Запевняю себе, що нормальний. Зливаюся з натовпом. Хочу перейти дорогу, але світлофор заважає. Біля мене товчеться мати, колихаючи дитину в колясці. Встигає прийти думка, що дитина дуже гарна. Я нахиляюся до неї тихенько й по-доброму кривлю обличчя, а дитина у відповідь

починає кричати від того, що я плюнув їй в обличчя, перевернув коляску, почав ламати, товкти її ногами, поки мати не залилася сльозами від безвиході, а я сміявся, сміявся, сміявся

Оніміння світлофора минуло, й люди кинулися переходити дорогу. Мати з коляскою відсахнулася від мене й прискорилася. Я хотів виплюнити слова вибачення, бовкнути, що не варто боятися мене, але горлянка не пустила. Може, я себе обманюю — знову сиплються на мене думки, як сніг — може, я вбивця, садист, насильник?

Втомлююся. Приходжу додому й одразу засинаю. Сплю довго — з неприхованим бажанням спати вічно. У тумані непритомності марную свої безглузді дні та тижні. Обережно припускаю, що все життя — це сон, і там, де я сплю, мене, на жаль, ніхто не хоче будити.

Знову згадую про свої потреби в їжі. На вулицю виходити не хочеться. Замовляю доставку. Гроші мені шлють батьки, які не хочуть собі мертвого сина. Нехай.

У двері стукають. Підвертає ногу, поки біжу коридором. Обережно відчиняю, зустрічаюся з незнайомцем. Гарний спортивний хлопчина у шортах, майці, з велосипедом Crossride, чорними вусами й викривленим носом.

— Ваше замовлення.

Кажу йому дякую, він збирається та

відстрибує в сторону від ножа, з яким я встиг вибігти з кімнати, він лякається, я протикаю ножем живіт, потім ще раз, ще раз, ще раз, витягаю ніж, встромляю йому в око, потім в інше, відрізаю язик, він кричить, волає, я переходжу до кінцівок

— Гарного дня, — слова обрубили потік думок.

— Навзаєм.

Так більше не може продовжуватися. Потрібно щось вирішувати. Я же звичайна, адекватна людина, не маніяк, не хворий. Батьків люблю, людям співчуваю, ніколи ні з ким не бився.

Записуюся до психіатра. До лікарні йду круговими шляхами, щоб бачити менше людей. Чим менше людей, тим менше проблем. Тим менше думок.

Приходжу в лікарню, сідаю, жаліюся на погані думки, на ненависть до себе, на страх божевілля, посеред монологу плачу, як маленька дитина.

Жіночка-лікарка мене заспокоює, починає говорити

а я хапаю її руку, переламую на дві частини, відриваю половину, починаю бити її власною рукою по животу, вона вибльовує на підлогу нутрощі

— …тому, скоріше за все, у вас обсесії. У вашому випадку, це контрастні нав’язливості, тобто думки, які несумісні із морально-етичними…

які обсесії, які нахуй обсесії блядь, у мене рак мозку, аневризма, енцефаліт, менінгіт, інсульт, склероз

Робиться погано. Кажу їй про це. Вона виписує ліки. Волочу тіло додому, трапляються люди.

Назустріч йде молода дівчина з гарним волоссям

за яке я нервово хапаюся та починаю бити головою об асфальт, поки з неї не витече мозок

Старець шкандибає з тростиною

я відбираю смішну палицю і запихаю її в його смердючий рот, поки той не здохне

Маленький хлопчик біжить поряд з батьками

я штовхаю його на дорогу, і вантажівка розчавлює його

Батько хлопчика

непритомніє від удару по яйцях

Мати

помирає від задухи

Бабуся перекочується дорогою

знімаю з неї скальп, а вона кричить, як свиня

Біжу. Подалі від гавкоту збочених чимось людей. Подалі від думок, які наздоганяють мене.

Забігаю додому. Хапаюся за голову, не можу найти собі місця. Дивлюся у вікно. Бачу перед будинком купу поліцейських, які вилітають з машин. Думаю, що до сусідів.  

Вони підіймаються на мій поверх. Я чую їхні кроки. До сусіда, певне...

Бах-бах-бах.

Поліція ломиться у мої двері.

Бах-бах-бах.

Стискає переляк. Дивлюся на власні руки. Червоні від крові.