Лялька, яку лишили в лісі

– Зупинись будь-ласка, мені треба ліс помітити, – кажу я, притишивши музику.

– Твоє улюблене місце підійде? – питає мене мій чоловік.

– Це буде шикарно.

 Ми з’їжджаємо з траси на лісову дорогу, якою, якщо і користуються, то не часто. Ми тут постійно зупиняємось сходити в туалет, коли їдемо з гостей від баби й діда, бо завжди напиваємось у них запашного трав’яного чаю з ароматної липи, лугового чебрецю, домашньої м’яти та листочків смородини.

 Вже сутеніло, сосни та берези шуміли листям та кронами, вітру майже не було, пташки ще співали, а травневе сонце вже сховалося за горизонт. Зробивши свої справи, я зібралася йти до машини, аж почула дивний звук. В лісі я люблю гуляти з малечку, у моїх бабусі й дідуся поряд був ліс з ялинками, старими дубами та іншими листяними деревами, тому я туди часто ходила за суницями та маслюками. А так як бабуся з дідусем постійно були зайняті, то ходила я туди сама. Я не боюсь заблукати, хоча й таке траплялося, та я швидко знаходила дорогу. Обожнюю годинами гуляти, збираючи гриби. Просто заїхати в ліс після дощу і понюхати те вологе повітря для мене щастя.

 Але ось таких звуків, які мені не знайомі, я не люблю. Ніби хтось глухо хрипів, пищав і кашляв одночасно. Я на мить завмерла, в голову першою влетіла думка: «Аби не кабан, аби не кабан». До машини ще метрів 50, а бігати швидше за того страшного звіра я точно не вмію. «Не могла сісти ближче до машини, зайшла хтозна-куди, ніби чоловіка соромишся» – сварила себе, намагаючись роздивитись в сутінках, звідки йде той звук. І я вам так скажу: мабуть, я краще б побачила кабана, якого я так боюсь.

 Метрів за сто від мене, на мотузці, прив’язана до гілки, висіла велика лялька з білявими кучериками і в рожевому платтячку, і смикалася. Переляк вдарив мені в голову, у вухах зашуміло, і добре що я вже подзюрила, бо скоріш за все, штани мої були б мокрі. Лялька бовтала ногами, а руками намагалась дотягнутись до мотузки, якою було обмотане її горло. Обличчя було багряного кольору, під носом висіли шмарклі, а її очі, повні сліз, дивилися на мене. Це була не лялька, це була жива дівчинка.

 – Мааааааакс! – гукнула я чоловіка, сподіваючись, що він мене почує крізь музику та шумоізоляцію машини. І побігла до дитини.

 Я не зовсім розуміла, що роблю, мною керували інстинкти. Десь за спиною чоловік питав, що трапилось, я на ходу кричала, щоб йшов за мною. Підбігши до малої, я вхопила її за ноги, і трохи підняла, щоб було менше тиску. Макс, який мене вже наздогнав, хоч і нічого не розумів, та намагався розв’язати вузол, який ніяк не піддавався.

– В машині є ніж, давай за ним, – до чоловіка. – Сонечко, тримайся, зараз відріжемо мотузку і тобі стане легше дихати, треба лише зачекати трохи, – це вже до дівчинки, але я не розуміла, я заспокоюю її чи себе.

 Поки мотузка була перерізана, пройшло мабуть 4 чи 5 хвилин, які мені здалися вічністю. Потім треба було зняти той зашморг з шиї, бо він все одно не давав нормально дихати. І з цим ми теж не знаю як справились.

 – Дзвони в швидку, це 103, – каже Макс, несучи дівчинку до машини.

 – Зв’язку нема.

 – Чорт, і в мене також.

 – Тоді поїхали, там скоро селище буде за 20 км, доїдемо скоріше, ніж швидка.

 Я сіла з малою позаду, дала їй води, і вклала її голову собі на коліна. Макс їхав максимально швидко, розбита дорога бісила як ніколи раніше. Я говорила щось заспокійливе малій, але я не впевнена, що вона мене чула, бо заснула. Десь на півдорозі ми побачили, як якась жінка ловить попутку.

 – Давай зупинимось, підберемо, – Макс – такий як я, добра душа.

 – Ми ж поспішаємо.

 – Втратимо хвилину-півтори.

 – Ну ок.

 – Дякую, люди добрі, що зупинились, бо йду вже майже дві години, а нікого нема, – вже залазить в машину жіночка. – До Вовчанки підвезете?

 – Так-так. Сідайте, пристебніть ремінь.

 Базікання жінки розбудило дівчинку. Вона повільно піднялась, і довго та прискіпливо дивилась на нашу нову попутницю, а потім прохрипіла:

 – Мамо, а навіщо ти мене лишила в лісі?