Спалах

Він сидів коло берези й ловив духмяний аромат конвалій, що проростали навколо. Його зір спостерігав за двома ластівками, які лунали в повітрі. Вони бавилися з ясними променями сонця, спускалися до тихого потоку ріки й дивилися на своє відображення у воді, після чого, трішки втомившись, сіли на гілля берези й заспівали чарівну серенаду. Вітерець доносив красу співу до вух, а квіти, притиснувшись ближче до тепла Його тіла, опускали в спокої голови й насолоджувалися миттю. Він помітив, що один із листків на дереві поволі задрімав та поринув у кружляння, після якого приліг на руці. Листок у сні. Споглядаючи на це, і Його самого охопив сон…

Краплі дощу падали на обличчя. Вони жалили Його шкіру холодом, від чого Він прокинувся. Одразу ж коло скронь запищали незрозумілі звуки. Поглянувши навколо, Він помітив сотню туманних силуетів, що борсалися в хаосі, не звертаючи уваги ні на кого. Руки відчули жорсткість землі — Він сидів на асфальті. Повз Нього пройшла постать, яка наступила Йому на руку. Він зіскочив на ноги від болю і застогнав, але цього не було чути: Його голос загубився серед криків життя.

Він намагався вгледіти спокій, але той попросту помер у балагані. Його душила тісність серед силуетів, тому, сам не розуміючи того, що робить, щодуху проривався крізь безсенсові тіла задля тиші. Вони Його штовхали та збивали з ніг, линувши сліпими стежками, але Він усе одно підіймався і продовжував бігти в невідомому напрямку.

Пробившись до світла, Він помітив дорогу, по якій ганялися машини, лишаючи слід диму, який душив їдким запахом. А колючі від них звуки безжально різали слух. Біля Нього промчалася машина, видаючи нестерпний галас. Раптом ліве вухо пронизалося болем, коли Він його доторкнувся, то відчув кров. Поглянувши на неї, помітив, що вона дрижала від хаосу.

Він не знав, що робити — руки тряслися, серце калатало, а навколо не було нічого чіткого. З безвиході знову ж побіг по тротуару. Після кількох хвилин ноги нестерпно боліли. Він вирішив зупинитися на трохи. Як виявилося, зміг добігти до мосту, знизу якого пливла ріка, яка була… тихою. Вона виділялася, не була частиною цього всього. Вона — спасіння. Тіло без роздуму стрибнуло з моста в річку.

Він прокинувся знову ж навколо природи. Невже це все був сон? На Його обличчі з’явилася усмішка. Спробувавши доторкнутися до тиші конвалій, вони порізали Його тіло своїми пелюстками. Жахнувшись, Він не зрозумів, що сталося. Раптом піднявся дужий вітер, який старався збити з ніг. У його потоці літали пожовклі трупи листків у надії бути похованими не в забутті. Один із них торкнувся тіла та залишив опік, після чого з гордістю розпався в прах. Над головою зібралися десятки ворон, що крутилися поряд і гарчали звуками сирен.

Що сталось із цим місцем? Він у паніці хотів вчепитися у величність минулого, але воно було спотворене. Удалині помітив вербу, під якою завжди любив сидіти. Можливо, хоча б вона така як завжди, можливо, вона прийме обіймами. Він погнався до неї, незважаючи на порізи від конвалій; на вітер, що намагався стерти надії; на листки, які просто хотіли щирої смерті. Добігши, жахнувся: дерево згнило й видавало згуки розпачу.

Чому? Чому навіть воно здалося? Чому цей світ перетворився в простір краху? Чому…

По щоках потекли сльози, Він не вірив, що рай, задля якого віддавав це життя, страждатиме в агонії. Ні! Це не має просто так зруйнуватися! Задля чого? Яка причина?

Але дещо все ж таки відрізнялося — ріка… Вона була такою ж спокійною, неначе на неї не діє дикість світу. Така ж чиста, така ж широка, така ж жива…

Повільними кроками наближався до неї, не звертаючи уваги ні на холод, ні на біль, ні на звуки. Вона зачарувала. Увійшовши по коліна у воду, Він упав у її обійми, якими вона Його з радістю прийняла.

Холодильник невтомно гудів, годинник на стіні медитативно цокотав, знадвору крізь вікна доносились шуми міста, а Він лежав на землі, на прохолоді дерев’яної підлоги. Втупившись поглядом у стелю, відчував незрозумілу слабкість, що не давала піднятися, тому тіло та думи просто лежали серед чотирьох стін. Серед своїх чотирьох стін.