Хлопчик

“Я так більше не можу. Він приходить щодня. Спочатку думав, що це кошмари, проте бачу його і наяву. Все почалося, коли я сюди приїхав. Він з’явився в першу ніч. Коли лягав спати, я почув, як ручка вхідних дверей повільно повертається. Двері не відчинились, але ручка не переставала крутитись. Спочатку повільно, потім все швидше. Потім почув легкий стукіт, шкреботіння. Ручка завмерла. А потім зник весь шум. Я вирішив, що то втома, тяжкий робочий день. І заснув. Надворі було все ще темно, коли я прокинувся від собачого гавкоту за вікном. Він сидів на моєму ліжку. Хлопчик. Років десяти, не більше. Його лице було дуже знайомим, проте я не міг пригадати, де його бачив. Поглянувши через хлопчикове плече, помітив, що двері все ще зачинені. Як він тут опинився? А потім він заговорив… 

На ранок я все ще був впевнений, що то був сон, коли побачив його біля собачої будки. Він дивився на мене, посміхався, немов запрошуючи підійти. Я підійшов. При сонячному світлі риси його обличчя мені ще більше нагадали когось, та я ще не міг пригадати кого саме. Знову почав говорити, розповів те саме, що вночі. Те саме, що розповідав десятки разів після. Розповів, що йому подобається мучити, робити боляче, подобається убивати. Що спочатку він спробував це на тварині. Поки його батьків не було вдома, дав собаці сильне снодійне і коли пес заснув, відніс до лісу і випатрав. Казав, що пес прийшов до тями, коли той розрізав йому живіт. Батькам розповів, що собака зірвалася з ланцюга та втік, а сам закопав його рештки. Та цього було недостатньо, тому далі він вирішив убити батьків. Розпочав він так само - підсипав їм батькове снодійне, а коли ті поснули міцно закрив усі вікна, двері і відкрив усі газові прилади в будинку. Провівши ніч на вулиці, зранку він знайшов батьків мертвими. Та йому все ще було мало і хлопчик вирішив скоїти ще одне, останнє вбивство. Він вирішив убити себе. Але сам він цього зробити не міг, тому й прийшов до мене, просив мене. Розповідав ці історії щодня, в деталях, думав, що коли я знатиму все, мені буде легше це зробити. І він виявився правим. У великому домі є дробовик, ним я й прикінчив малу сволоту. Тіло за кілометр звідси, я закопав його біля каштану, на полі. Це було вчора. Сьогодні я не можу дивитись в дзеркало. Не знаю, ким чи чим він був, але я убив дитину.  

Пробачте, тітко. І дякую за все” 

-Один з наших поїхав до того дерева перевірити, але сумніваюсь, що там щось буде, самі розумієте, - коп покрутив пальцем біля скроні, показуючи слідчому на тіло чоловіка, що сидів на стільці. Його руки опущені, ноги розкинуті «на ширину плечей». Чоловік був без голови – її рештки були майже всюди позаду нього. Поруч лежав дробовик. 

- Окрім записки щось знайшли? 

- Ні. 

Слідчий вийшов із сараю і звернувся до іншого поліцейського: 

- Хто знайшов тіло? 

- Його тітка. Вона зараз у великому домі. А ні, он вона йде сюди. 

- Це мій племінник, - почала вона, - він живе тут місяць. Жив. Та я й сама тут лише півроку. Це будинок моєї покійної сестри. Вони з чоловіком давно загинули, а я після розлучення переїхала сюди. Небіж приїхав минулого місяця, просив його прийняти, я не відмовила… Та й не могла ж я відмовити. Він тут виріс, а після нещасного випадку з його батьками були дитбудинки, прийомні сім’ї. Я давно хотіла його забрати до себе, але чоловік був категорично проти. Так і пройшло більше двадцяти років.  

- Він поводив себе якось дивно? Тобто, було в його поведінці щось, що вас тривожило? 

- Та ні. Я й не знала його добре, раз на те піш… 

Вона замовкла, не закінчивши слово. До них наближалась патрульна машина. Зупинившись, з неї вийшов поліцейський: 

-Пане, - мовив він до слідчого, - ми перевірили місце, про яке йшлося в записці. Там дійсно росте каштан і біля нього дійсно є земляний насип, але там не було ніякого тіла, лише оце! 

Він передав слідчому брудну від землі фотографію. 

-Це він, - сказала жінка, глянувши на фото, - мій небіж. Його дитяче фото.