Кісточки

Хлопчик крокував лісовою стежкою. Під ногами хрускотів дрібний хмиз разом із сосновими шишками. Хрускотів так само, як кісточки голуба, якого вони їли на сніданок. Частину тих кісточок він заховав під подушку — на завтра, щоб було хоч щось.

А сьогодні голод мав би відступити. Сьогодні — Івана Купала, і дідусь обіцяв багаття, біля якого можна буде зігрітися. Хлопчик був певен: хтось таки його нагодує — може, перепаде шмат чорного хліба з часником чи трохи прокопченого сала. Живіт забурчав.

Сутула постать діда миготіла між кущами — зникала й виринала знову. Та за якийсь час він зник за різким поворотом стежки, і хлопчик почав тривожитись. Він пришвидшив ходу, потім побіг підтюпцем, далі ще швидше. Нарешті схопив руку дідуся — ту саму шершаву руку, яка гладила по голові, коли він поводився добре.

Він підвів очі на діда. Насуплені очі сховались під сивими бровами. Хлопчик знав: дідусь невдоволений. І ще знав — його мучить голод. Голуб сьогодні дістався лише одному з них.

Він довго зважувався, чи сказати наступні слова. Знав, що стане гірше. Але зрештою промовив:

— Може, знайдемо їх….і попросимо?

Дідова рука стиснулась, потім раптово обм’якла — ніби хотіла розчинитись, зникнути.

— Вони покинули тебе і мене. Ми не говоримо про них, — скрипнув старечий голос.

— Але мама і тато...

— Чуєш?! Ми не говоримо про них! Вони кинули нас. Через них ми ледь не померли цієї зими, — прогарчав старий, голос знову звучав мов іржавий велосипед. — І, може, то було б на краще...

Час помовчати. Хлопчик ще малим навчився відчувати коли краще мовчати.

Дід відпустив його руку і рушив уперед. Вони вийшли до річки. Треба було перейти на інший бік — там їх чекало багаття і гул голосів. Старий махнув йому головою — і хлопчик пішов слідом. Сьогодні обрали іншу переправу.

Хлопчик розглядав діда. Той час від часу зупинявся, нахилявся, щось розглядав на землі, піднімав і клав до кишені. Можливо, знаходив слимаків, а може — гнізда диких птахів з кладкою. Живіт знову нагадав про себе.

Дід випростався й показав на повалене дерево, що слугувало містком через ріку.

— Я візьму тебе на плечі й прив’яжу мотузкою, щоб не впав. Залазь. — скрипнув.

Хлопчик обхопив його за плечі, з усіх сил стиснув ногами. Не хотів падати. Вони почали перехід.

Дід ішов повільно, крок за кроком. На середині похитнувся — і ноги хлопця вдарили з глухим звуком по кишенях. Він скривився і подумав - "Хоч би не пташині яйця". Було боляче, і кісточка на правій нозі занила. Хлопець глянув униз — побачив, як щось важке відтягує тканину. Ще раз подумав про яйця, але зрозумів — то каміння.

Дід зістрибнув у воду. Мотузка натяглась.

Каміння тягло їх донизу. Хлопчик смикався, намагався розв’язати мотузку, але вузол був міцний — дідусь умів в’язати, був рибалкою. Бульбашки з повітрям піднімались вгору. Сонце пробивалось згори — аж поки все не затьмарилось.

***

Він вдихнув уже на березі. Нудило, світ обертався, а з легень виривалась вода, густа і тепла. Він довго кашляв, аж поки не розплющив очі. Живий. Поволі сів, озираючись у пошуках діда. Боявся побачити його тіло — нерухоме, мов дерево по якому недавно йшли. Але замість того помітив зграю дітей, що бігла стежкою до нього. Вони махали руками, кликали радісно, показували на інший берег. І він зрозумів — все добре, дідусь десь там.

І він побіг. Швидше. Знайти діда. Вибачитись за згадку про батьків.

Діти летіли вперед, і він — за ними. Всім їм було років по сім, як і йому. Очі — чорні ґудзики. Або камінці… Він гукав, питав, чи далеко ще бігти. Але діти не озирались, хоч у голові гуло від їхнього шепоту, розмитого й невиразного.

Раптом він відчув у кишені щось, що переверталось і стукало. Зупинився, опустив руку, витягнув на світ кісточки голуба. Дивно — ж бо клав їх під подушку. А може ні? Він вирішив не думати про це й знову побіг.

Непомітно для нього самого ранок і смак голуба почали розчинятись у пам’яті. Потім зникли батьки. Потім — він сам. Залишались лише кісточки в кишені. І час від часу в його свідомості виринав сутулий дідусь. Хто він йому був? І це згасало. Все змивала вода. Кісточки перевертались знову і знову. І він чув єдине слово, що щоразу передувало падінню:

— Прости.