Смак гниття

У кутиках її усмішки зібрався густий джем. Вона всміхається, і коли розтуляє рота — солодка павутинка натягується між губ:

— Як шко-ода, що ти не встиг, — її голос солодкувато розтягується, як і це варення.

У мене в шлунку крутить від голоду. Уважно дивлюся, як вона опускає палець у слоїк та повільно витягує тягучу карамель із яблук. Яблук та…

— Так сма-ачно, — хихотить і облизує рожевого пальця.

— Чому ж яблучне варення червоне? — відчуваю, як підступно набралася слина, й ковтаю під її сміх.

— Може, воно з полуницею, — її порожній погляд увіп’явся мені в горло. — Або з черешнями… Такий незвичний смак. Хочеш спробувати?

Вона простягає майже порожній слоїк. На стінках сліди її слинявих пальців. Я вже ладен узяти й це, бо голова паморочиться від солодкого запаху, а в шлунку порожньо ще з учора. Але вона густо сміється й притискає слоїк до себе.

— Дурепа, — злостиво кажу я й тікаю.

Як я міг пропустити, коли сусідка роздавала варення? Залишки, які вона виливає у ці смішні банки, що потім діти складають їй біля дверей… Я підходжу до її зачиненої хати й сумно дивлюся на порожні, вилизані дочиста слоїки. Злизую крапельку з чужої банки. Солодкий та п’янкий, як квіти конвалії, кислуватий і дурманний, як дідове вино. Майже надто солодкий, як перестиглі фрукти. Може, у неї лишилося ще?

Непевно стукаю. Тиша. Запах зводить з розуму, все пливе перед очима. Я обходжу хату.

Заглядаю у темне вікно. Порожньо. Проходжу до веранди. Стукаю у вікно. Тиша. Підстрибую та заглядаю всередину. Яблука. Ще раз підстрибую. Гори яблук.

Живіт звело. Лізу на дах веранди — може, візьму бодай одне. Ступаю на піддашшя — щось тріскає під ногою, і я лечу вниз. Прямо в купу яблук. Ніби пірнаю в кашу. Під футболку й у штани набирається повно слизької смердючої рідини. Усе зогнило. Мене нудить. Від смороду виступають сльози.

Над головою гудуть мухи, ніби чорна хмара. Я піднімаюся, просочений гнилим слизом. Горло знову звела судома. Чому тут стільки зіпсутих фруктів? Я обережно визираю до кімнати.

У кімнаті стоїть тиша й темрява. Я стримую схлип. Тиша. Тільки мухи – великі та жирні – налітають на мене, наче я їхня пожива. Очі звикають до темряви, й у глибині я розглядаю темну пляму. Мухи кружляють над нею цілим роєм. Густий, солодкий запах розпаду. Там лежить сусідка. Сусідка, що варить варення. Але як?..

Десь у глибині почувся рух.

Я ховаюся за одвірком. Щось велике рухається до її тіла. Я розглядаю видовжені руки, що тягнуться по землі, широко розплющені очі без повік та важкі, криві ноги. Воно нахиляється до тіла й невиразно щось шамотить.

Нудота знову підступає. Я заплющую очі, а коли відкриваю — істоти вже немає. Вона знову зникла в глибині хати, десь гримлять склянки. Я повзу до дверей, схлипуючи, сльози течуть самі. Кроки. Я пірнаю за диван, ховаючись біля самого тіла.

Тепер бачу: сусідка сама перетворилася на роздавлене зогниле яблуко. Майже нічого не залишилося від її шкіри, почорнілі нутрощі вивалені на підлогу. Вона мертва. Давним-давно.

Істота знову підходить. Слина капає з підборіддя. Ножем воно зрізає плоть і вкладає до великої каструлі.

Я визираю зі сховку. Воно йде на кухню, сипле цукор, додає яблук. На підлозі – ряд маленьких слоїків. Ті самі, з якими бігають усі діти.

Я повзу до виходу, кожен рух – зусилля. От я вже біля дверей але раптом спиняюся. Цей запах. Не смердючий – звабливий. Густий, гарячий, обволікає, шепоче. Я повертаю голову. На столі стоїть свіжа баночка варення. Під світлом лампи, що ледь жевріє, воно здається теплим, живим. Від нього повільно піднімається пара.

Чую, як істота розвертається. Підходжу. Простягаю руку. Варення ще гаряче. Солодке. Пахне яблуками й… чимось ще.

Злизую пальця. На смак – мов дім. Мов щось давно забуте. Мов щось лихе та бажане, що ніколи не було твоїм.

За спиною – дихання.

Я не озираюсь.

Бо вже знаю: завтра діти знову принесуть порожні баночки до її дверей.

А я – ні.