Очі з пітьми

Сечовий міхур от-от розірветься. Та я не можу встати з ліжка. Більше не хочу зустріти ті очі. Криваві, з чорним порізом у центрі. Вони там, переді мною, стежать з пітьми. Лиш розплющ повіки… Я не знаю, кому вони належать. Але щось ділить зі мною будинок щоночі. Куди воно ховається вдень? Може відсипається в шафі чи за холодильником. Та це єдиний час, коли можу почуватись в безпеці. Але з кожним заходом сонця починається нове чергування. Я ховаюсь під ковдру, силячись скоріше заснути. Та серце колотиться в скронях, відбиваючи ритм на подушці. Вдихаю повітря, видихаючи страх. Він заповнює простір отрутою, перекриваючи доступ кисню. Задихаючись, я винурюю. Головне, не розкривати повік. Бо там вони – очі. Чекають, коли дам слабину. І я терпіла. Весь цей час знемагала від страху й знову терпіла. Та цієї ночі буде інакше. Моя сеча переповнювала міхур. Та я більше не мала сечі терпіти цей страх. Тож піднялася з ліжка, навпомацки підійшла до вікна. Повернула ручку й видерлась на підвіконня. Свіже повітря остудило обличчя. Тепер можна розплющити віки. Ох… Яке ж нічне місто мальовниче. Шкода, що бачу його востаннє. Крок уперед, вільний політ. А ось і асфальт – кінець стражданням. Та за мить до свободи – вони. Очі дивились на мою смерть.