Чистка

Кімната без вікон. Тьмяна лампочка на стелі освітлює металевий стіл. На ньому лежить зв’язана, середнього віку, жінка. Закривавлене біляве волосся прилипло до обличчя. Губи розбиті, лице в синцях та саднах. Дихає уривчасто, але мовчить.

— Шо, тварюко, тепер зрозуміла, чому ти тут? — питає  Сергій, рівним голосом, як у патологоанатома перед розтином. У руці — ніж. Холодне лезо хижо виблискує біля її голови.

— Ти прагнеш помсти, — її голос хрипкий, але спокійний, — як і я.

— Ні, сучко,  я — не ти, — злістно шепоче їй на вухо.— Ти забрала найдороще, що я мав в житті.

Жінка дивиться прямо в його втомлені, налиті гнівом, очі. Мовчки. Без страху. Без сліз. 

— Мій син, — Сергій закриває повіки і говорить з ніжністю в голосі. — Ігорю було лиш шістнадцять. Малював комікси, знімав довбані тік-токи і любив життя. Хотів стати відомою кінозіркою.

— Він не був тим, ким ти його бачив.

— Ти вбила його!

Лезо ковзає по її щоці. Кров заливає частину обличчя. Вона зціплює зуби. 

— Скількох ти ще вбила? Скільки сімей зруйнувала? —  лезо розрізає іншу щоку.

— Кожен заслужив, — хрипить жінка. 

— Ти, монстр! — ричить він.

—  Ні! — вигукує вона. — Я ліквідую монстрів. Ти хочеш знати правду? — тихо питає жінка. — Якщо ні, то ріж далі.

Тиша зависає в повітрі, як перед вибухом. Кілька секунд він тримає ніж над нею, потім повільно опускає руку і каже:

— В тебе є хвилина.

— Першим був мій батько. — Говорить швидко, кривлячись від болю. —  Отруїла. Він не був алкашем, ні нариком. Він був просто монстром. Бив щовечора. Маму. Мене. Без істерик чи крику.  Без слів. Завжди щось було не так. Завжди винні ми. Він весь час за щось нас карав. Тепер я караю, таких як він. Бач, все просто, все справедливо.

— Це лиш виправдання, — каже втомлено Сергій.

— Це причина. Я виросла, навчилась мовчати. А потім — діяти.

— Діяти? — хапає її за волосся і дивиться у вічі. — Це ти так називаєш убивство Ігоря?

— Твій син побив дівчину,  — в очах жінки байдужість. — Вона опинилась в лікарні, батьки звернулась до поліції. І що?

Сергій мовчить. Відпускає волосся. Погляд стає важким. 

— Нічого,  —продовжує жінка. —  Заява зникла. Справу закрили. Він же — син прокурора. Батькам заплатили, сказали забути, бо гірше буде.

— Вона брехала, — хитає головою Сергій. — Мій син її кинув, вона пішла до іншого і той її побив, а наговорила на Ігоря, щоб помститися. Тому я натис на них.

— Я не караю без доказів. Мій телефон. Там відео. Знімав дружок твого сина. Розумний, зберіг про всяк.

Лезо падає на підлогу. Сергій виходить з кімнати.

Жінка закриває очі, робить кілька глибоких вдихів, потім дихає рівно. Здавалось, спить. Кров почала засихати на обличчі.

Сергій повертається. В руках — смартфон. Обличчя бліде, погляд розгублений.

—  Я  дійсно не повірив їй. — Каже тремтячим голосом. — Думав, вона бреше.

— Ти повірив монстру, — жінка  чітко вимовляє кожне слово, не розтуляючи повік, — а дівчинка через місяць викинулась з вікна, бо світ бляха, несправедливий.

Тиша. 

Він жбурляє телефон. Підіймає ніж. Підходить до неї.

— Ти, все одно, не мала права вбивати мого сина.

— Ти сам винен, — каже вона. — Ти його не покарав. Як не покарав і свого кума, з поліції..

—  Влад, був не святим. — Зітхає Сергій. —  Та як би ти не вбила його, заступника голови нацполіції,  я б не знайшов тебе. А так слідаки рили на совість.

— Він бив свою дружину. — Жінка розплющує очі і коситься на чоловіка. — До кого вона могла звернутися по допомогу? В поліцію?  В суд? До пожежників?

Сергій опускає очі.

— Це —  не моя кара, — продовжує вона. — Не помста. Це — чистка. Я шукаю тих, хто не заплатив за скоєне. Я не мучаю їх. Просто зупиняю. Назавжди.

— Мій син міг понести законне покарання, як би ти оприлюднила це відео!  — вибухає гнівом Сергій,  нависаючи над нею з ножем.— Так, він оступився! Та він би розкаявся. А ти не бог, щоб вирішувати кому вмирати!

— Ти теж!  —  кричить у відповідь.

Він замахується ножем. 

Вона не рухається.

Лезо розрізає мотузки.

— Зникни, — Сергій вказує лезом на двері.

Вона підводиться. Хмуриться від болю. Йде до виходу.

Він сідає на стіл, обхоплює руками голову, сльози стікають по щокам.

Жінка на мить зупиняється в проході. Дивиться на чоловіка.  Погляд —  проникливий та холодний. Перед тим, як вийти за двері, шепоче:

— Ти вдарив мене.