Частування на цвинтарі

— Сюди! Поки сторож не зирить!

Хлопці пролізли крізь діру в паркані. Сашко показав на обеліски.

— Отуди. Там блатні могили! Є чим поживитися.

Петляючи та трощачи гілки, вони попрямували в морок. Сторож, мабуть, вже випив та заснув. Сутеніло, все навколо стало сірим.

Сашко зупинився біля кам'яного пам'ятника з портретом військового під зіркою.

— Тута родичі бухали, жратву залишили.

Сашко підняв стаканчик і нюхнув.

— О, водяра!

— Не годиться в мерців хавчик забирати, — зам’явся Толік. — Бабуся казала…

— І шо? — перебив Сашко. — Хоч вип’ємо, як дорослі!

— А точно не спіймають? — спитав Антон.

— Вірняк! Зуб даю! — відповів Сашко.

Антон принюхався й облизнувся.

— Гарна ковбаска! Венгерська! І сало…

— Не сало, а бекон! — Сашко схопив шматочок і куснув.

— Тут прямо поляна накрита! — вигукнув Антон.

Хлопці хапали все, що залишили родичі: чарки з вином, стаканчики з горілкою, келихи з коньяком, тарілки з огірками, шинкою, ковбасою і сиром.

Толік зиркнув на пам’ятник — обличчя генерала ніби стало суворим, насупилося.

— Може… йому щось лишити? — зауважив Толік. — Він господар. Все тут для нього поставили. 

— Не скигли! — зареготав Сашко. — Хочеш, верну?

Він встав над чарками й надзюрив, поки ті не наповнилися жовтуватою рідиною. Антон розреготався й наслідував друга, додавши "подарунок" у тарілку, де раніше лежав нарізаний оселедець.

Толік відійшов, морщачись від огиди.

— Ви… як свині поводитесь!

— Та невже? — хмикнув Сашко. — Мертвим все одно! Вони не помітять різниці.

— У них нюху нема! — додав Антон. — Або вже звикли! Собаки сруть і ссуть так само.

Толік рвонувся вбік, ледве не блюючи від огиди.

— Все, я йду! — просичав він.

Він побіг поміж кущів, але зупинився, бо не бачив, як вибратись. Вирішив залізти на дерево, щоб роздивитися шлях.

Хлопці ще реготали. Аж раптом… Прокотився гул, земля в них під ногами затремтіла. Могильна плита піднялась. Зсередини хруснули дошки. Тріск. Скрегіт. Сухий хрип. І з-під плити повільно підвівся скелет у зотлілій парадній формі. Шкіра висіла клаптями, як ганчір’я. Патли сивого волосся колихалися, наче від вітру. Мрець завив, очі у пустих очницях спалахнули, як дві вуглинки. Скелет застогнав, розтулив пащу і прохрипів:

— Поки-и-дькиии…

Хлопці заклякли, паралізовані страхом.

— Де м’яско, де ковбаска? Де горілка? — прохрипів мрець.

Скелет вже виліз повністю. Долинув хрускіт та клацання суглобів.

— Біжимо! — заверещав Сашко.

Хлопці рвонули врозтіч. Проте могили були розташовані надто щільно. Сашко спіткнувся, перечепившись за плиту, та впав. Відчув у нозі хруст. Від болю не зміг встати й поповз, скиглячи, як поранене щеня. Позаду лунав тупіт кістлявих ніг. І тут хлопець відчув, як кістлява рука хапає його за гомілку… Сашко закричав від болю і кричав до хрипоти. Але мрець тримав його мертвою хваткою і потягнув до могили. Звідти долинув хрускіт, останній вереск Сашка та приглушене чавкання…

Зійшов місяць і освітив цвинтар. Антон мчав, не озираючись і не розбираючи дороги. Він не помітив ями, прикритої гіллям, і провалився. Від удару він на мить втратив зір, голову пронизав біль. Коли він звик до темряви, то помітив, що лежить на дні ями. Підвівши погляд, побачив на фоні темного неба чорний силует, в якого палали очі, як вуглі. Почувся моторошний хрипкий регіт і клацання зубів.

Антона затрусило, він відчув, як по штанах побіг теплий струмінь. А згори посипались грудки землі. Кістлява рука схопила його за чуприну, а інша рука — за шию та заломила її назад. Роздався хрускіт хребців, кров хлинула з рота.

— Ось моя ковбаска… в оболонці, — прохрипів мрець, роздираючи живіт хлопця. — Це вже сосиски. Ще б горілки… Закусь є, випити нема…

І тут почали підійматися інші плити. З них виповзали мерці. Мертві простягали руки. Напевно, їх розбудив запах крові. Тягнулися до закусок та випивки, яку їм лишили турботливі родичі.

Толік заплакав та заплющив очі. Якийсь час він чув лише чавкання та хрускіт. Раптом гілка, на якій він сидів, захиталася та тріснула. Він впав на кущі, зовсім неподалеку від повсталих мерців. Проте, зайняті трапезою, ті не звернули на нього уваги. Хлопець кинувся навтьоки по доріжці, освітленій місяцем, перестрибнув через паркан і побіг в бік напівтемних п’ятиповерхівок, не оглядаючись. Біг, поки вистачало дихання.

***

Після тієї ночі Толік уникав кладовища. Навіть у святкові дні. Він не розповідав нікому, що сталося тієї ночі. Лише іноді, уві сні, чув хрипкий голос:

— Покидьки…

І хрускіт кісток у нічній темряві.