Даруючі життя

Як має виглядати світ, у якому людське життя — найцінніша річ? Хто б що не уявляв — це далеко від правди. У цьому світі життя вартує усього. Геть усього. Його не збагнути, не прожити, не покинути. Воно нескінченне, як мій біль, яким я вмиваюся щоранку у своїй квартирі. Цей світ не знає милосердя, він не пробачає. Ти мусиш працювати, працювати і ще тисячу разів працювати. Я б сказав — аж до скону, але це неможливо. У цьому світі таке не розглядається — це не опція і не вихід. Працюй, або будеш працювати більше та важче. Ну як, ваша думка щодо цього світу вже змінилась? Це ще далеко не все, що варто знати, перед тим як зважити ціну власного життя.

Це схоже на сон, з якого ніяк не вдається прокинутись. Ти по шию в крижаній воді, від якої німіють кінцівки. Темний колір води став багряним, кольору крові. По обличчю б'ють краплі дощу. Ти хочеш виплисти на поверхню, але руки тебе не слухаються — вони заніміли від холоду. Намагаєшся відштовхнутися від дна, якого немає, та провалюєшся ще глибше в каламутну, вкриту туманом воду. Якби треба було коротко описати цей світ — музичний супровід би до нього написав Акіра Ямаока.

— Ти там поснув, чи чого став? Працюй давай, — загарчав контролер у суцільнометалевій броні, що стояв позаду.

— Слухаюсь...

Я не певен, що за цією бронею людина. Треба мати суцільнометалеве серце, щоб працювати тут. Відмова від покладених на тебе обов'язків жорстоко карається. Закон 621, розділ 40, пункт 5: за відмову або перешкоджання виконанню покладеного на особу завдання, індивіда буде покарано у спосіб, зазначений у додатку до закону. Найлегші покарання в цьому додатку — це зривання нігтів та ковтання розпечених монет. Кількість монет залежить від масштабу проступку і об’єму покарання.

Я й сам вже не знаю — людина я чи живий труп із залишком працюючих органів. Металеві пластини в ногах, металеві суглоби, повністю автоматизована біополімерна система капілярів і вен, штучне око, жодного справжнього зуба. Я хочу померти вже 50 років. Сьогодні саме той день, у який я зажадав цього вперше 50 років тому. Гівняний ювілей.

Я намагався покінчити з цим життям десяток разів, але єдині на світі, кому це під силу, — Даруючі Життя. Вони місцеві кати і місцеві капелани. Лише цим великим, монструозним створінням, що складають місцевий пантеон , вирішувати, чи заслуговуєш ти смерті. Вони оцінюють вартість твого життя та дозволяють в них його викупити. Але ціна...

— Хочеш відчути на собі кийок поспіху? — заволав контролер. Під металевим шоломом його голос звучав стишено, але дзвінко.

Я вже не знаю, чого я хочу. Мабуть, тільки одного — померти, аби не відчувати болю. Не бачу сенсу в такому житті, скільки б воно не вартувало. Вбийте мене просто зараз. Я не готовий чекати своєї смерті ще 30 років, як сказали Даруючі. Я хочу, щоб це було скоро й миттєво.

В ногах болю нема навіть після семи ударів кийка. Є лише тінь, що тягнеться підлогою, — замахується, б’є, розтинаючи повітря. Ноги підкошуються. Та метал не руйнує метал, лише загартовує. Так само і життя не руйнує життя, скільки б ударів тобі не довелось витерпіти, — воно лише загартовує.

Я викуплю його, чого б мені не вартувала моя смерть. Якщо це вдалося іншим, вдасться й мені. Треба лише трохи попрацювати. Ще зовсім трохи... Мабуть, усе ж таки не життя — найцінніша річ у світі. Мабуть, це таки смерть.