Високий чоловік

- Обережно, двері зачиняються. Наступна станція - "Лук'янівська". 

Вона залишилася у вагоні сама. Якщо, звісно, не брати до уваги того чоловіка, що сидів у іншому кінці вагона. 

З відстані важко було розгледіти його обличчя, проте молодим він точно не був. Рідке темно-брудне волосся охайно зачесане назад, руки лежали на колінах, а спину він тримав ідеально рівно, як приклад з посібника. І був чоловік високий, значно вище за будь-кого. 

Поправивши навушники дівчина розгорнула книгу та втупилася поглядом у сторінки. 

Від високого чоловіка у кінці вагона віяло чимось… незрозумілим. Щось у його зовнішньому вигляді було не так. Можливо ідеально рівна спина, чи високо підняте гостре підборіддя, яке здавалося занадто довгим, навіть, карикатурним. Чи, можливо, дискомфорт викликав його діловий чорний костюм, який нагадував їй той, що її батько вдягав на будь-які заходи та свята. 

Вона повільно підвела очі та поглянула на високого чоловіка ще раз. Він все ще сидів на своєму місці та дивився у вікно потяга, що було навпроти нього. Його руки і досі лежали нерухомо на колінах. Але щось змінилося. От тільки вона не могла зрозуміти, що саме. 

Аби чоловік не відчув на собі її погляду, дівчина знову повернулася до книги. Останнє, що їй зараз хотілося - знайомитися з ним чи починати хоча б якийсь діалог. 

Що робити, якщо цей чоловік просто зараз встане зі свого місця, повільно пройде цілий вагон та сяде навпроти неї? І буде пристально її вивчати, спробує заглянути у книгу, почути музику у її навушниках… 

"Зупинись" - подумала дівчина. 

Вирвавшись від думок про високого чоловіка вона помітила, що прогортала декілька сторінок книги, але так і не запам'ятала про те, що там йшлось. Потрібно повернутися назад. 

Перегортуючи сторінки у пошуках останнього рядка, який вона запам'ятала, дівчина ненароком знову глянула на чоловіка в іншому кінці вагона. Він все ще сидів там, де і був, дивився у ту ж саму точку, а руки продовжували лежати на колінах. От тільки він саме немов став вищим. Ноги його, здавалося, стали довші. Підборіддя видовжилося, ставши ще більш карикатурним, ніж до цього. І увесь він став вищим. 

"Тобі просто здається". 

Дівчина опустила погляд у книгу і нарешті знайшла потрібний рядок. 

"Вже скоро потяг зупиниться і вийдеш, більше ніколи його не побачиш". 

"Так, а що як він вийде одразу за тобою?"

"Тоді я втечу".

"А що як він тебе наздожене?"

"Тоді я за себе постою, або покличу на допомогу".

"Тебе вже якось наздоганяли. Чи прийшов тобі хтось тоді на допомогу?"

Увесь її розум пробив спогад про той вечір. Коли вона, як і завжди, поверталася з роботи додому. Як і завжди, читала у метро книгу. І тоді, окрім неї, у вагоні теж був тільки один чоловік. Але на відміну від цього, той увесь час пристально за нею спостерігав, не відводив погляду майже. Посмішка не сповзала з його обличчя. А потім він вийшов за нею з метро, пройшовся темною вулицею, тримаючи дистанцію. Дійшов за нею аж до під'їзду і… 

Вона здригнулася. Всі ці спогади та кошмари переслідували її вже декілька років. Бували моменти, коли їх взагалі не було, а бували періоди, коли кожної ночі снилася його посмішка, згадувалася кожна його фраза. 

Але зараз вона вже сильніша. Зараз вона дасть кожному нападнику відсіч, зможе за себе постояти. Вона вже не та налякана дівчина, якою була декілька років тому. Світ змінився, її життя теж. Воно розділилося на до та після того вечора. І нічого вже не буде так, як було раніше. 

Потяг почав зупинятися. 

"Нарешті". 

Дівчина швидко поклала книгу до, викрутила звук в навушниках на максимум та встала зі свого місця. 

"Не дивись на нього, не дивись і все буде добре". 

"А що як він теж встав?"

"Не встав, усе буде гаразд. Не переймайся".

Потяг прибув на станцію. Момент між появою світла у вікнах та зупинкою, здавалося, тривав вічність. У голові знову виринула та посмішка. Дівчина заплющила очі та видихнула. 

"Усе буде добре". 

Потяг зупинився. Двері вагона відчинилися. Вона зробила два кроки та опинилася на платформі. І вже за мить повернула голову у сторону високого чоловіка. Він сидів на своєму місці, і дивився у те саме вікно. От тільки тепер він дійсно став набагато вищим.