Туманна Мандрівниця
Солодко і ніжно по моїм венам розтікалася любов. Простягала до мене тонкі руки, ковзала маковими пелюстками по вустах. Червоне на червоному — гаряче, так гаряче.
Він любив мене — співав, як соловейко. Казав, що ми разом навіки — тільки ми удвох, — казав, що я найкраща. Ох, як чудово, як соковито хвилі його впевненості досягали моїх берегів: наповнювали мене. Тільки один погляд, тільки посмішка — і я палала.
Коли він попросив мочки моїх вух, я була рада зробити йому приємно. Я відрізала плоть, залишаючи кривавий слід по собі. Він називав це любощами. Слово смачно розсипалося у мене в роті, даруючи присмак радості. Вогонь любові наповнював мене, робив сильною.
Серед інших людей, інших очей і вуст я ставала все меншою і меншою для нього. Блідніла. А люди все приходили. Нові лиця. Вони закохувалися в його голос, в блакить озерних очей.
Вечорами було найпрекрасніше. Сиділи кругом біля ватри. Слухали співи. Вогонь досягав куточків всередині мене, про які я не знала. Невже тіло спроможне на такі відчуття? В гучності пісень я губила нитку своєї суті: вона розвʼязувалася все більше і більше. Палала.
Краплі крові падали на суху чорну землю, яка одразу всотувала їх. Треба було відрізати клаптик шкіри з лівої щоки. Плоть піддавалася добре, але пальці бруднилися кровʼю і це дратувало мене. Але я змогла. Пишалася собою тієї ночі.
С тих пір як зʼявилася ця нова дівка з рудим волоссям, він все більше віддалявся від мене. Я гірко плакала цілу ніч, коли побачила як її водянисті оченята світилися гордістю: кривава повʼязка на лівій руці сочилася кровʼю. Вона робила любощі для нього! Невже, тепер вона улюблениця? Я не могла побороти люту чорну заздрість. Вона подарувала йому цілих три пальці! Як він міг попросити її про це, а не мене!
Ввечері біля багаття він підняв тарілку з супом.
— Ми плоть від плоті, — сказав він. — Ми частини одного цілого.
Ми повторили. Голос всередині мене кричав заздрісно і боляче: це я була з ним з самого початку! І він завжди казав, що я плоть від плоті. Його плоть. Я була особливою. А тепер біля нього так багато людей. І я гублюся серед них. Невже я зовсім зникну?
— Моя люба дружина любʼязно поділилася зі мною частиною себе, — він сьорбнув суп, посміхаючись рудій. — Ну-бо вшануймо це!
Дружина! На її місці мала бути я.
Тієї ночі я довго тримала біля її лиця подушку. Поки вона не перестала кволо брикатися. Поки не замовкла. Потім дивилася в її закриті очі. Заплітала її вогняні коси. Злизувала піт зі щік. Це допомогло бути ближчою до нього. На душі стало краще.
— Плоть від плоті, — співали біля багаття. Вшанували руду — зробили її частиною себе. Полумʼя шаленіло.
Він звернув на мене увагу і прекрасне відчуття повноцінності розтікалося моїм тілом. Все, що йому було потрібно — мої два зуби, задні.
— Щоб не псувати твою прекрасну посмішку, — казав він солодким, ніжним голосом. Мій соловейко.
Крові було так багато. Я запивала її молоком. Присмак металу розтікався, немов карамель, по горлу. Я особлива. Бажана.
Хтось сказав йому, що я зробила з рудою. Він зовсім не образився. Його вміння прощати не мало меж.
Вони шепотіли, схиляли голови до землі, щоб не зустрічати мій погляд. Звідки мені було знати про дитину? Вони звинувачували мене в її смерті. Яка дурниця! Я народжу йому дитину. Найпростіші любощі.
Він сказав, що я його рідня, тому не можу народити для нього дитину. Та невже! Раніше він любив мене, притискаючи обличчям глибоку в подушку. Але дитину від мене він не хоче! Хіба я недостойна?
Біля дому встановили гігантського бика — застиглого, немов ідол. Його мідне тіло височило, як похмура хмара над моєю долею. Від нього віяло таємницями й можливостями.
Зсередини він був темний і тісний. Я торкалася шорстких стінок — голими руками, ногами без пальців. Волосся обвивало мій голий живіт. Порожній. Без дитини. Я маю все виправити!
Він сказав, що я обрана — і моя жертва гріє його серце. Усередині черева бика ставало дедалі гарячіше. Я відчула трепет. Гарячу, чисту ніжність. Сморід обпеченої плоті шепотів десь на фоні. У скронях гуділа тільки любов. І стало мені тепло до нестями.
