Суфражетка

Робітний дім пахнув лізолом. І запах той був кадилом, яким курили над остовом неназванного Бога. Настирний — хтось зумисне прагнув загримувати смерть, втиснути у тюлеву мішкуватість стерильного савана. Та смерть не знала покори. Вона просочувалася крізь щілини, лізла під нігті, чаїлася у складках спідниць та лишалася на долонях жирною кухонною кіптявою.

Двері наприкінці коридору були прочинені. Зі шпарини тягнуло вогкістю — радше підвальною. У кишені її пальта шелестів лист.

«До пані Мод, гадаю. Ви шукаєте істину щодо зниклих сестер-суфражеток? Мої відомості можуть виявитися… корисними. Сьогодні. Рівно опівдні. Вічно Ваш, парафіяльний лікар Е.»

Вона увійшла о 12:03. Мод здалося, що двері за нею зачинилися самі.

Він стояв біля каміна, наче воскова постать із французького салону. Доктор Елрік був надто досконалим для живого.

— Пані, — схилив голову. Голос його був поголоском у спальні — теплим і слизьким, — мов олія, що спливала хребтом. — Ви — сама досконалість.

Дрібний гравій ударяв Мод у грудну кістку.

— Я прийшла не тішити око, — відрубала Мод. — Говоріть. Що вам відомо?

Він всміхнувсь. Занадто багато зубів.

— Авжеж, авжеж. Ви — свідок. А може і-і… суддя?

Елрік кивнув у бік дверей в глибині кабінету. Рухом повільним — не збуривши тиші — прочинив їх. Мод ступила слідом. Холод вдарив їй в обличчя. 

На кушетках сиділи жінки. Або те, що лишилося: шкіра — лощена глазур на фарфорі, вуста — багряні, зухвалі для ХІХ-го, а очі…

Господи.

Очей не було.

Лише ґудзики — лаковані, з чотирма дірочками. 

Щойно Мод зробила крок уперед, одна з них ворухнула головою. Із кутика вуст витік слиз — жовто-зелений, як навколоплідна рідина від тіла, з’їденого віспою. Мод заклякла. Слюна Мод обернулася гнилим листям. Мод — загартована суфражетка — ледь стрималася, аби не вивернуло шлунок.

— А-а-х-х, найкращі з найкращих, — прошепотів Елрік. У його голосі тремтів екстаз. — Їхні душі кричали до свободи… я подарував їм тишу.

Рука Елріка раптово стиснула зап’ясток Мод. 

— Живі пахнуть інакше, — прошепотів він, притулившись губами до гарячої скроні Мод. Подих його тхнув камфорою. — Я намагався. Шість століть. Повертав. Зшивав. Пестив, — голос його зірвався на хрип. — Але смерть! — вона завше просочується… усе, чого торкнулася моя рука гнило… або оживало… але не так. Не правильно.

Мод зрозуміла.

Це був не той добродушний лікар з Іст-Енду. Це був божевільний, що уявив себе Жниварем.

— Ви не належите цьому століттю, пані Мод, — прошепотів Елрік, ніжно провівши пальцем по її щоці. — Жодному. Устрій ненавидить вас, як і ви — його…  

***

Мод опритомніла на металевому столі. Мідний присмак крові залив рота. На серветці лежав скальпель — столовий ніж перед вечерею.

— Ви ж не проти бути прекрасною історією свободи вічно? — його губи торкнулися шиї Мод. Холодні. М'які. Мод не хотіла… та тіло рушило саме. Вона поцілувала його. Довго, глибоко, проклинаючи себе — або спокутуючи.

А тоді встромила скальпелем в скроню. Бо Мод не прийшла з порожньою головою — вона була готова.

Та Елрік не закричав — він засміявсь. Хрипко. Булькаючі водою в залитих легенях, кулями, що котилися у лунки-пащі більярдного столу.

— А-а-х, люба пані… — його голос сипався попелом. — Думаєте… це кінець? А-ха-ха-ха!

Шкіра лікаря Елріка почала тріскатися. Не кров — чорний шовк виповзав із тріщин павутинням. Пальці подовжились, нігті вигнулись, як пазурі давнього китайського цзянши. Кімната здригнулася: скляні шафи тріснули. Жінки — чи ляльки — роздерли ґудзики, вставлені замість очей. Роти їх розтягнулися в однакових усмішках, оголили ясна, зшиті швацькою голкою.

— Вони не хотіли мовчати, — голос Елріка шепотів із усіх боків, — але я навчив їх слухняності. Як і належить вікторіанським панночкам.

Мод зісковзнула зі столу, вдарившись об підлогу. В голові задзвеніло. За спиною — стіна. Одна з жінок підвелася — шия хруснула, як перестиглий плід. І вона — жива лялька — голосом липким, солодким, як мед, де метушились крильця мухи — промовила:  

— Нам так боляче, сестро… 

Мод зрозуміла. Він не просто знущався й убивав. 

Вона рвонула до виходу, встигнувши схопити лише одне — його записи: сторінки, вкриті ієрогліфами, переплетеними з латиною, формули бальзамування, замовляння, анатомічні замальовки жіночих душ…  

І одне слово, що повторювалося знову й знову:

«Ци».

Дихання. Життя. Те, що він крав, аби залишитися.

А на останній сторінці — ім'я Мод. І дата.

Сьогоднішня.

***

Наступного ранку Мод прокинулася рудою. Надто яскравою для лицемірства епохи. У дзеркалі її відображення моргнуло на мить пізніше. А в куті, де скупчувалися тіні, стояла постать у циліндрі. І усміхалась — тисячею зубів.