Дім її тиші

З самого дитинства мати тримала Луїзу в підвалі. Вона добре памʼятала твердий матрац на вогкій підлозі, промінчики сонця, що тягнули свої іскристі пальці до неї через невеличке віконце просто над головою. Луїза ніколи не розуміла, що таке увʼязнення, поки не опинилася на свободі. Того вечора вона бігла щосили. Йшов дощ. Босі ноги боляче вдарялися об асфальт. Тіло струменіло новими відчуттями. Нарешті вільна!

Потім вона зустріла Адама. Він рятував від минулого. Від болю й самотності. Він говорив мʼяко, невимушено. Це зовсім не нагадувало неспокійний тон матері. В його очах Луїза знаходила прихисток. 

Але згодом почула шум. Ніби дзижчання бджіл. Невгамовний рій. Білий шум, що переходив у мігрень за очима. Дедалі болючіше. Вона намагалася звикнути, відволіктися, але шум не вщухав.

Адам пропонував психотерапію. Говорив про зцілення. Але в кабінеті психотерапевтки Луїза заклякала і зменшувалася.  Вона вчилася чути інші інтонації, темп і паузи. Багато ночей минало в сльозах. Луїза всотувала відлуння чужих слів — незрозумілих, порожніх. Вони обертались навколо неї, як кокон із відчуження.

— Те, що зробила мати, травмувало вас. Ви це розумієте? 

Слова психотерапевтки зависали в просторі, немов невидимий дим. Її погляд  був сповнений надмірно солодкого співчуття. Воно залишалося оскомою на зубах, вибивало повітря з легень.

Травмована. Знесилена. Стражденна. Прості пояснення. Під її поглядом Луїза зменшувалася. Її огортав знайомий приплив втоми. Хотілося скрутитися калачиком і заснути десь у куточку кабінету. 

Вона хотіла порадувати Адама — довести, що здатна зцілитися, бути нормальною. Психотерапію варто було обернути собі на користь. Луїза робила все, щоб повернути тишу. Адам мав рацію: психотерапевтка допомогла. Тимчасово.

Уві сні Адам був розслаблений, безпечний. Жодної загрози. Луїза розглядала бліде світло, що, мов місячна ртуть, падало йому на щоки. Прислухалася до рівного дихання. Прибрала пасмо темного волосся з його чола. Такий невинний. Безтурботний. 

Вона провела ножем по горлу. 

Адам розплющив очі. Погляд повнився німим подивом. Він судомно хапав ротом останні ковтки повітря, його руки рвонулися до шиї — затулити рану. Але це не допоможе. Луїза знала як зробити поріз настільки глибоким, щоб не залишити шансів. Чим більше склянів його погляд, тим більш кришталевою ставала тиша в її голові.

Плоскогубцями Луїза вирвала декілька зубів з його рота. Вона поклала їх в мішечок, поруч зі шматком язика психотерапевтки. Настала омріяна тиша. Вона посміхнулася задоволено. Приємне відчуття. 

На вулиці вечірній вітер холодними дрижаками забирався Луїзі під пальто, під шкіру. Вона щільніше закуталася, завʼязала шарф на шиї. Небо нависло хмарами — кольору переспілої сливи, повної хробаків. На щоку впала перша крапля дощу. Руки замерзли. Вона злилася на себе — забула рукавиці. Викликала таксі в застосунку. 

Таксі прибуло і вона сховалася від дощу на потертому сидінні старої Хонди. В салоні тхнуло сигаретним димом і застарілим потом. Дощ сильніше гуркотів по склу машини. Вуличні ліхтарі проносилися спалахами вогнів за вікном. Темніло на вулиці —  але у Луїзи на душі ставало світліше.

Вона згадувала, що у перший тиждень на свободі, три роки тому, вже знала: втеча була помилкою. Її щойно виповнилося вісімнадцять. Мати в той день мала хороший настрій і випустила її до вітальні, щоб донька вперше відсвяткувала свій день народження поза підвалом. Луїза була надто слухняною. Це розслабило матір. Вона залишила її одну, відволікшись на телефонний дзвінок. Дівчина тихо витягла гроші з сумочки, відчинила двері — й пішла з дому. І її світ знову став безжально гучним.

Вперше вона почула цей шум в сім років. Тоді його заглушив олівець, встромлений в око сусідської кішки. Пізніше його вимкнув батько. В той день мати чистила підлогу від крові цілу ніч. Згодом Луїза настільки звикла до матері, що тільки поруч з нею було по-справжньому тихо.

Перед домом вона завмерла. Палець торкнувся дверного дзвінка, потім опустився. Вона стиснула руки в кулаки — на долонях утворилися червоні півмісяці від нігтів. 

Страх стискав серце — знову побачити її — єдину, хто знав Луїзу справжню. Вона наважилася — і дзвін пролунав глибоко всередині дому.

Матір відчинила двері. Здивування зробило її, такі знайомі очі, великими, немов у оленя.

— Привіт, мам, — сказала Луїза, голос тремтів.

— Луїза, моя маленька дівчинка, — обличчя матері осяяла широка посмішка. — Нарешті ти повернулася додому.