Ті, кого обирають

В якийсь момент Жокею здалося, що повстання перемогло. Будівля ратуші взята штурмом, двері зали Ради Безсмертних ось-ось падуть під ударами саморобного тарана. Нарешті, ніколи з моменту легендарного повстання Міклоша Сокола перемога не була такою близькою. Але в наступну хвилину через північну барикаду перестрибнув чорний кінь першого лорда-вампіра і все полетіло шкереберть.

Жокей наказав всім хто лишався у дворі забарикадуватися у будівлі ратуші, а сам кинувся до кола з дерев’яного мотлоху розкладеного між ратушею та барикадами й рясно политої нафтою, як раз на такий випадок. Дістав кресало та кремінь і гарячково почав висікати іскри. Але клята в’язка смердюча рідота відмовлялася загорятися. 

– Ну давай, давай, – шепотів жокей раз за разом безрезультатно вибиваючи іскри. Аж поки біля його вуха не пролунав рівний, абсолютно беземоційний голос – “Відкритий вогонь заборонений першим декретом Ради Безсмертних”. Жокей кинув кресало і відскочив від стіни, стрімко вихопив шпагу з піхов. Вузький клинок трохи тремтів, направлений на першого лорда. Той продовжив, ігноруючи направлену на нього зброю – “Ян Дворак, також відомий як Жокей, вас звинувачено в організації повстання проти ради, заподіянні шкоди майну ради, спротив міській сторожі, володінні засобами для розведення вогню та, – вампір знизав поглядом чоловіка, – нападі на члена ради, я так розумію?”. 

Ян був досвіченим фехтувальником, і знав що його шанси проти вампіра мізерні. Мізерні, але не нульові, це вже не перше повстання, і як би там вампіри не хизувалися своїм безсмертям – воно працює тільки допоки хтось не наробить в них достатню кількість зайвих отворів.

— Отже, — хрипко мовив Ян, — Невже ти прийшов сам?

— Мене цілком достатньо, а якщо раптом мене одного не вистачить - мені не місце серед безсмертних.

Жокей кинувся вперед, шпага блиснула розсікаючи повітря — і Ян відчув, як лезо входить в плоть. Вампір посміхнувся.

— Бачу, ти сміливий. І дуже необачний…Але нічого, це можна виправити.

Лорд не захищався. Навпаки — наближався, дозволяючи укол за уколом. Ян різав, колов, рубав, але лорд продовжував притискати його до стіни навіть не виймаючи зброї з піхов. Раптом ноги Яна, які щойно прудко ступали по бруківці, стали ватними. Клинок вислизнув з руки. Коліна підкосилися.

— Що ти... — Ян схопився за груди. Кров у жилах густішала, холола.

— Кров моя вже в тобі,– Раптом беземоційний голос першого лорда став теплішим, майже дбайливим, – Ти так захоплено намагався проштрикнути мене, що весь захляпався. 

— Ти отруїв мене?

— Я дав тобі сенс.

Жокей упав на коліна. Його зір двоївся. Повстання, постріли, дзвони — все віддалилося. Лорд присів перед ним.

— Ми не перетворюємо покірних. Покірні — їжа.

— А вірні?..

— Найгірші. Пси. Вони гниють у ямах, мріючи про дар. А дар — для тих, хто може відібрати його сам.

Після цього в Яна ще більше закрутилася голова, дзвони востаннє вдарили в вухах і свідомість залишила його.

Він прокинувся в темряві. Все тіло боліло, але тепер якось по-іншому, незвично. Мозок був ясний, як ніколи. Слух — чутливий до кожного шелесту. Серце... не билося.

На стінах імена колишніх бранців видряпані на камені. Він знав їх усіх. Прокоп Більший, Богуслав фон Шванберг, Прокоп Менший і звісно сам Міклош Сокол… Всі вони відзначилися в колишніх повстаннях і навіки лишилися в пам’яті людей, історії про них було заборонено розповідати, тому розповідали їх особливо завзято.

Двері камери відчинилися.Ян вийшов.

Лорд чекав на нього у залі, цілий, неушкоджений, в новому мундирі. 

— Ласкаво просимо додому, — сказав він. — Тепер ти — наш.

— Я — їхній, — прохрипів Ян.

— Ні. Тепер вони — твої.

– Я не стану…

– Звісно станеш, посидиш в камері без крові місяць, пів року, рік і станеш. Всі стають. До речі… ми так і не познайомилися. Мене звати Міклош, Міклош Сокіл…

Минуло пів року.

Місто живе як і жило, вже навіть слідів недавнього повстання не лишилося на чисто прибраних вулицях. Тиша, порядок, спокій. Новий охоронець на балконі ратуші — високий, мовчазний. Його очі — з відблиском вогню, якого він так і не розпалив.

І коли почнеться нове повстання — знову десь у підвалах, зі шепоту, зі злості — він буде уважно спостерігати.

Справжніх хижаків не творять — їх відбирають.

І тепер настала його черга обирати.