Загіпсований Коржик
В моїй голові — пусто і темно. Перше, що відчуваю, — це запах. Здається, поки я була у відключці, хтось помив підлогу хлоркою. Знову марно намагаюсь щось згадати. Чую звук — так риплять двері, коли їх відчиняють.
Поверхнею ламінату покотився металевий візок. Скляні пробірки тремтять як дзвіночки, посилаючи мені сигнал тривоги.
— Бабусю, пора приймати ліки! — звернувся до мене приторно-солодкий жіночий голос. Ця її вдавана приязність здається мені трохи недоречною.
Нарешті відкриваю очі. Денне світло неприємно ріже по сітківці ока. Та попри це, пробую щось розгледіти. Висока блондинка в білому халаті стоїть біля мого ліжка. Посміхається до мене, стиснувши зуби. Від цього її обвислі щоки збираються в глибокі складки, як штори на вікні.
В мене було до неї багато запитань. Починаю з самого простого:
— А коли прийде лікар? — прозвучало якось невпевнено. Я вся затремтіла.
— Завтра зранку, — сухо й коротко відповіла вона.
Несподівано із сусіднього ліжка долинув хрипкий шепіт:
— Ille cum Lucifero venit.
Зазвичай, я намагаюсь не звертати уваги на марення цієї нещасної жінки. Але від цієї фрази — моторошної й незрозумілої — по шкірі біжать мурахи. Повертаю голову, щоб краще роздивитись її лице. На вигляд їй не більше тридцяти. Кожної ночі вона кличе свою доньку.
Тим часом медсестра швидко, ніби злякавшись, відвертається від мене. Срібний хрестик на її грудях виблискує на сонці. Краєм ока помічаю, як вона похапцем набирає в шприц якусь пульсуючу іскрами прозору рідину. Мені стає зле.
Дотик чужих крижаних рук. Вона протирає спиртом місце для уколу. Я міцно заплющую очі. Металева голка стрілою врізається мені під шкіру.
У цей момент мені до нестями хочеться вкочити на ноги, перевернути цю ненависну тацю з ліками, помчати сходами вниз, і… Але вже занадто пізно. В моєму віці від смерті далеко не втечеш.
Не знаю, що за отруту вона мені вколола. Але біль вибиває різким ударом усе повітря з легень. Злякавшись мого крику, бідолаха перехрестилась.
Щоб хоч якось утекти від своїх страждань, я починаю прокручувати в уяві свій єдиний вцілілий спогад. У ньому я знову обіймаю маму на прощання. Крізь сльози відчуваю дотик її теплої долоні. Вона ніжно гладить мене по щоці і намагається заспокоїти. Я боюсь. Хтось чекає на мене там, за дверима. Я прошу в неї вибачення. Але за що? Я ж нічого не зробила.
В мене не лишилося більше сил боротись. Моя душа вислизає з тіла. Знову, ніби з туману, до мене долинає шепіт:
— Чуєш мене? Він скоро прийде за тобою!
Світ довкола мене зникає, і я провалююся в сон, що нагадує забутий дитячий спогад.
Того вечора мало відбутись щось важливе. В очікуванні я сховалась у темному кутку батьківської вітальні за листям гігантської монстери. Повсюди ходять незнайомці в довгих, чорних мантіях. Вони про щось обурено перешіптуються між собою. Один із них підіймає руку, вимагаючи тиші, і виходить до центру кімнати. Владним голосом, як одержимий, він звертається до своєї публіки:
— Хто серед вас готовий присягнути нашому Володарю? Хто віддасть шматок серця свого на знак вірності - і разом з Ним пануватиме над вічністю?
В кімнаті запала важка тиша. Ніхто не наважився прийняти виклик. Тоді він роззирнувся довкола, і з розчаруванням злосно прошипів:
— Я так і знав. Боягузи.
Зачарована цією дивною сценою, я зовсім забула про свою безпеку. Лише відчула, як чиїсь сильні руки в шкіряних рукавицях схопили мене та підняли в повітря. Останнє, що пам’ятаю, — божевільні чорні очі незнайомця.
За вікном був майже світанок, коли я стрепенулась від пробудження. Все тіло ниє і свербить. Мені душно. Пробую скинути з себе важку ковдру, і відігнати страшні спогади.
Раптом хтось уже знайомий озивається до мене з напівтемряви:
— Це все твоя вина.
— Що? — шепочу я розгублено, не розуміючи, в чому справа.
— Як би не ти, я мала б все. — чую гіркі докори в свій бік.
— Мама?.. — Я нарешті впізнаю свою сусідку.
З коридору лунають кроки. Передзвін скляних дзвіночків. Сліпуче біле світло прорізає щілини в просторі і часі.
— Це вже кінець? — питаю я, передчуваючи недобре.
— Він обіцяв прийти.
Я збираю в собі останні сили, щоб припіднятись і побачити вранішнє сонце.
На синьому, холодному після темної ночі небі повз мене пролітає, спалахуючи як сірник, яскраво-червона зірка. Простягаю руку, щоб її зловити. Полум’я охоплює мене — і я кричу.
