Холодні руки любові

Юрко прийшов на третю ніч після похорону. Марта чекала. Чекала, бо того ранку знайшла на землі перед хвірткою обручку — срібну, з камінцем жовтим, наче зірка. 

— Не підіймай, — зашипіла з-за паркану всюдисуща сусідка. — Це запрошення змія.

— Йшли б ви собі, тьотю Любо, — безбарвно сказала Марта.

— Гляяяяя, — насмішкувато протягнула жінка. — Як приворот накладати — то «тітонько Любонько», а як помогти тобі хочу — то «йшли б ви»... 

Марта мовчки розглядала кільце. Юрко так їй і не освідчився, скільки вона не натякала. 

— Як була дура, так і лишилась. Це вже буде не він, не твій Юрко! Згинеш, і шоб шо? Молилась би краще за його душу… І за свою.

Марта неуважно кивнула і побрела назад в хату.

Тепер лежала у темряві, закусивши кісточки пальців, щоб не видати звуку, та дивилася на силует за вікном. Скільки вже він там стояв, перекриваючи сліпуче місячне світло? Врешті смикнувся, перетік повз кухонну шибку до вхідних дверей, поскрібся. Дерево зболено скрипнуло. 

Марта підкралася, притислася тремтливим тілом до стулки, намагаючись почути сама не знала що: голос, хрип дихання чи, може, тепло людського тіла? Але з того боку була лише порожнеча. 

І тоді вона злякалася. Злякалася, що він пішов, що його не було і не буде більше, що це лиш один із тих хворобливих снів, і вона повернеться до співчутливих поглядів і перешіптувань, і порожнього ліжка, і ця грудка в горлі ніколи не зникне, і тоді все це не мало сенсу, і хіба ж вона не достатньо зробила, витерпіла, вистраждала… Марта розчахнула двері, і він стояв на порозі, її Юрко, в найкращому костюмі, і погляд його горів голодом.

— Милий, це справді ти, — в Марті вже не лишилося сліз, але слова виривалися схлипами. — Прийшов. Повернувся до мене… Заходь, прошу, не стій там.

Вона взяла його руку (холодна, боже, чому вона така холодна), повела в дім, лепетала якісь дурниці, осипала поцілунками незворушне бліде обличчя. Його шкіра здавалася трохи липкою, пахла трояндами та чимось аптечним.

Марта посадила Юрка на ліжко, гладила його волосся, поки він, знявши з її плеча бретельку майки, припав крижаними губами до соска. Опустила руку на його шию – і не відчула під пальцями хребців. Раптом скрикнула та відсахнулася: гострі зуби прокусили шкіру, а шершавий язик злизував кров. 

Це було неправильно. Вона забула, забула щось важливе... Ну звісно, обручка. Тепер вони одружаться, будуть разом вічно, і нарешті її буде достатньо… Тільки ось він мовчить, і нічого не каже, і його очі ніби вкриті масною мутною плівкою. Вона розізлила його? Зробила щось не так?

Втім, Марта вміла залагодити провину. Потягнулася до ґудзика штанів і раптом засумнівалася: він весь такий холодний, чи зможе він взагалі… Але його член був твердий. Торкаючись його губами, Марта відчувала як під шкірою рухаються якісь маленькі довгасті істоти, живі та неспокійні. Вона думала, як добре, що Юрко тут, з нею, він хоче її, любить її, звісно любить. 

Він грубо підняв її на ліжко, здер труси, увійшов різким рухом. Разом з болем промайнула якась чужа, крихка думка: відбувалося щось погане, треба тікати, вона в небезпеці, треба тікати, холодно, холодно... Чому їй так холодно? Адже поруч її Юрко, і зовсім він не мертвий…

Він нахилився і поцілував її. Язик, занадто довгий, увірвався до її рота, слина смакувала цукром та землею. Марта заспокоїлася. Розчинилася в липкій вологій хвилі. Згадала, як вперше побачила Юрка і вирішила: він буде її. Не зупинили ні його сім’я, ні тяжкий характер, ні застороги знахарки. Їхні долі тепер зав’язані. Вона сама цього хотіла. Все буде добре, треба тільки трошки потерпіти, як завжди. 

Коли прокричали треті півні, двері прочинилися, і в хату обережно зайшла тьотя Люба. 

— А хіба я не казала? — побивалася вона, стягуючи з Мартиного розпухлого пальця поїдену іржею обручку. — Не твій він, відпусти, всім зробиш гірше. Але ж нє, вперлася. Випросила. От тобі і любов до гроба…

Знахарка знову подивилася на тіло на ліжку: провали на місці очей, темні сліди пальців на шиї, спотворений криком рот. Трохи подумала — і перехрестилася.