Дальні печери

— В дальніх печерах лаври покояться мощі сорока дев’яти канонізованих святих… — бубнив екскурсовод. 

Пашка намагався думати про щось інше. Скоро закінчувалася реєстрація на вступні тести, а він досі не обрав предмети. Мама наполягала, щоб він вчився на айтішника, бабуся натякала на «доктора», а сам Пашка мріяв, щоб від нього всі від’їбалися. Світ видавався тривожним і непривітним місцем, і Пашка не знав, чого хотів від цього життя. Втім, поїздка з класом у Києво-Печерську лавру точно не входила в топ десять: поруч з однокласниками він почувався навіть самотнішим, ніж зазвичай, а вся ця релігійна муть… Пашка вважав себе нігілістом, і був абсолютно переконаний, що Бог помер.

Вузькі білі коридори тиснули, Пашку млоїло від запаху ладану та воску.  Якби він тільки знав, що вони попруться в ці блядські печери! 

— Павлушо, з тобою все добре? — запитала Лариса Вікторівна, класна керівничка.

— Та він просто боїться мертвяків, — вигукнув хтось. Дівчата захихотіли.

— Все норм, Ларисо Вікторівно, — відповів Пашка. — Думаю, наскільки актуальною у двадцять першому столітті є традиція поклоніння розчленованим трупам.

Вчителька закотила очі та відвернулася, а Пашка наступні кілька хвилин успішно ігнорував і монотонну оповідь екскурсовода і скляні труни з мощами, розставлені попід стінами печер. Правду кажучи, Пашка таки боявся мертвяків. Навіть фільми про зомбі ніколи не дивився. Сама думка про мертве людське тіло переповнювала його таким густим, первозданним жахом, що німіли коліна. Певно, цей страх корінився в дитячій травмі чи ще якійсь моторошній хуйні — Пашка не знав, і знати не хотів. 

Але зрештою таки випадково глянув в скляну труну — і завмер, відчуваючи, як відливає від обличчя кров. Всередині лежало щось довгасте, вкрите зеленою тканиною з позолоченим візерунком. З прорізу в тканині визирала муміфікована рука: темна, суха, з неприродно довгими тонкими пальцями. Чорна шкіра здавалася відполірованою, як кістка.  

Пашка уявив мертве тіло під цією тканиною, таке ж чорне і всохле, з провалами очниць і широкою посмішкою. Запах ладану став зовсім нестерпним, свічки в лампадках підморгували в напівтемряві, а шлунок скрутило в слизький вузол. До труни підійшла Лариса Вікторівна і масними губами присмокталася до скла. Пашка сковтнув гірку слину.

Тільки б не обригатись. Йому ж цього до випускного не забудуть. Пашка вдав, що роздивляється якусь ікону, пропустив вперед решту групи і залишився в коридорі сам. Дихати стало легше, нудота відступила, але він почувався дивно розфокусованим, ніби не міг зосередитися більше ніж на одному органі чуття за раз. 

А тоді — в дзвінкій голодній тиші — він почув звук. Рипіння кісток. Пашка повернув неслухняну шию і побачив, як рухається, збурюється тканина всередині скляного ковчега.

Він побіг. Нісся з усіх сил, а навколо в трунах ворушилися мерці, закутані в вишиту золотом парчу. Здавалося, мав би вже давно наздогнати однокласників чи добігти до виходу, але безлюдні коридори печер перетворилися на лабіринт. Світло лампадок стікало по стінах, а лики святих реготали йому в обличчя, і Пашка вже не міг зрозуміти, чи то сміються ікони, чи він сам.

Важко дихаючи, він безсило зупинився перед дерев’яною шафою, на поличках якої стояли десятки черепів — кожен у своїй прозорій скляній посудині. Черепи метушилися: крутилися навколо своєї осі, билися лобами об скло, буравили Пашку мороком в дірках очниць. Він сперся рукою на стіну, і відчув, як та пульсує і скорочується, ніби кишківник якоїсь гігантської істоти. 

Пашчин розум здався. Схлипуючи та плутаючи слова, він забурмотів «Отче наш» — єдину молитву, яку знав. Звідусіль линув спів, схожий на церковний хор, урочистий і потойбічний. Черепи сочилися липким миром і благістю. З-за шафи сором’язливо визирнув Бог. Його тіло було з золота, м’яса та ладану, і Пашці ніяк не вдавалося роздивитися Його обличчя, але погляд Бога був сповнений любові. 

І тоді Пашка увірував. На нього зійшло приголомшливе усвідомлення: насправді світ не ворожий. Не було більше страху, провини, жорстокості. Не було смерті: трупів, гниття, нескінченної темряви, самотності та порожнечі. Був тільки Бог, живий і милостивий.

З коридору чувся шурхіт кроків: це наздоганяли, врізаючись в стіни, його нові нетлінні друзі — преподобний Феодосій, Агафон, Єфросинія… Він не один, він більше ніколи не буде один.  

Бог лагідно усміхнувся Пашці, і мироточиві голови зайшлися щасливим сміхом.

«Тепер я знаю. Я хочу служити Господу», радісно подумав Пашка. А потім вже більше нічого не думав.