Schallplatte

 Підлога на старій стрісі скрипіла і наче трохи прогиналась під кожним кроком. Здавалося, що дошки ось-ось проламаються, а Саша впаде у вітальню. Можливо, не варто було підніматися сюди, коли коханий у відрядженні, але шум, що тривожив її щоночі, не давав спокою. Сусіди казали, що це сови, Саша думала про мишей.

 На стріху вона залізла вперше, відколи кілька тижнів тому купили разом з коханим цей дім; в далекому селі, тікаючи від міського шуму і депресії, від постійного «треба більше». Дім був дешевим: вода в колодязі, газ у балоні. З нового – лише проводка і вибілені стіни. Стріху до ладу навіть не доводили  – пилюка, павутиння, запах вогкості і забуті десятки років тому речі: коробки від платівок, зошити, пляшки і навіть засохла миша.

 «Все ж миші», – видихнула Саша, розглядаючи старе добро. Платівки були підписані німецькою. Вона згадала розповіді старої сусідки про німців, які колись жили тут - солдатів Вермахту, що слухали марші і пісні Третього Рейху. Сусідка розповідала, що німці пиячили, знущалися над жінками, а наступного дня, ніби нічого не було, давали шоколад дітям.

 «Може тут є Лілі Марлен?» - пробурмотіла Саша, повертаючись до вітальні. Якщо платівки ще «живі», їхня цінність на ринку неймовірна, але новий програвач видавив лише неприємні скрипи, від яких сіпалось око.

Музика з’явилась пізно вночі, вирвавши Сашу з неспокійного сну.  Неслухняними, холодними руками, дівчина відкрила двері і зазирнула у вітальню. Під місячним світлом кружляла пилюка, а в кімнаті нікого не було.

 В ніс вдарив сморід дешевих сигар і приторно-солодкий запах гнилі.   Раптом щось схопило Сашу за руку і потягло в кімнату. Вдарившись колінами, вона пошкодувала, що викинула старі коври.

 Кімнату наповнив низький чоловічий сміх. Саша спробувала підвестись, але рука була міцно стиснута невидимими лещатами. Її потягли за нічну сорочку в іншу сторону. Шви тріщали, і кімнату наповнила нова хвиля реготу - глуха, безмовна, така страшна.

 Невидимки мали тіні. Вони не просто хапали Сашу за руки - кожен дотик відчувався як дотик льоду, і залишав на шкірі сліди, що пульсували темною кров’ю. Тіні крутили її в божевільному танці, кидали об меблі, тягли за волосся і підкидали в повітря, насолоджуючись її вереском. Чим голосніше вона кричала, тим чіткішими ставали обриси тіней - чорних, без очей і рота, з рваними дірами, що ніби поглинали світло.

 «Досить! Відпустіть! Прошу!» - репетувала Саша, плачучи, відчуваючи, як на шиї з’являються подряпини, що кровоточать, а плечі і стегна роздирають болі, немов гострі цвяхи впиваються в плоть.

 Потойбічний сміх змішувався з вальсом - моторошним, схожим на ті старі німецькі мелодії, що колись звучали на горищі. Він відбивався від стін, стираючи її плач і крики. Її жбурляли, як мотузяну ляльку, по всій кімнаті.

 Вона бачила їх - тіні, що танцювали навколо, живлячись її страхом і розпачем. Їхні рвані діри на імітованих обличчях розширювались, мов голодні пащі, що прагнули поглинути її цілком.

 Коли зранку Дмитро повернувся, він застав кохану в далекому кутку. Вся в синцях і ранах, обличчя заляпане кров’ю, а в розпатланому волоссі губилось розбите скло. Саша тримала себе за плечі і монотонно бубоніла, кидаючи боязкий погляд на єдину цілу річ - новенький грамофон.

 Те бурмотіння було тихим наспівуванням мелодії з платівки. Мелодії, яка ніколи не мала замовкнути.