Я чула чутку

— Ти чула? Ти чула? Ти чула історію про дівчинку, яка дуже хотіла мати пса?

— Пса?

— Пса, песика, цуценятко. Щось миле, мале й волохате, щоб бігало по хаті, лизало руки, литки і п’яти. Ну, знаєш, щоб любити його і бавити.

— Але їй не дозволили, так? Це і вся твоя історія?

— Не зовсім. Вона принесла додому щось чудернацьке, щось, що радше нагадувало вгодованого щура. Такого, ну знаєш…

— Знаю, знаю я, як виглядають щури. Що було далі?

— А далі — воно росло. Воно не було ні миле, ні пухнасте, мало чіпкі лапи, гострі зуби та гнилісний подих, лиховісний безживний погляд. Сусідські діти боялись тієї істоти, але дівчинка майже не відпускала її від себе…

— Звідки знаєш?

— Що чула — те й продаю. Потім воно виросло. Потім воно з’їло дівчинку, старшого брата й молодшого брата, батька та матір, тітку та діда, сусідську родину. І зараз ніхто не знає — де це створіння. Тільки знаходять іноді, вже не іноді, мертві тіла, вкриті ранами. Ранами гнійно-кривавими, потворними і повторюваними. Боляче, мабуть. Страшно. Мені страшно, а тобі?

— Всього-на-всього? В мене є краща історія. Чутка. Думаю знаєш, точно знаєш: в тому районі міста, той, що до болота поближче, стало надто багато хворих. Вони блюють кров’ю, вихаркують чорний гній і шкіра на них — як окропом ошпарена.

— Та чула я, чула. Але ж ти сама сказала — там болото близенько. Хто їх там знає, з тим їхнім болотом: що вони там робили, що вони звідти винесли.

— Я не до того, мені йдеться про інше. Кажуть, там бачили жінку, дивакувату та нетутешню. Вона з’явилась, як було вже з кільканадцять померлих. І продавала ліки, начебто ліки.

— То й що? Ніби це перша в твоєму житті шахрайка. Ліки, не ліки — яка вже різниця? Там в них майже не лишилось живого місця, легше просто розширити кладовище.

— Це правда. Але. Там залишилась єдина здорова людина: блукає ночами вулицями, заглядає у вікна, підливає зілля у воду. Ховає своє бездоганно чисте, незаплямоване тіло під численними шарами одягу — аби ніхто не помітив, що вона насправді не хвора.

— То вона продавала отруту? Не перша, але й не остання. Нічого нового.

— Знову ж таки, ти права. Проте не зовсім. Бо знаєш чому вона не хворіла? Чому вона не хворіє? Це все її отрута. 

— Звідки ти можеш знати?

— Бачила. Як твої руки ясно сяяли блідістю в світлі опівнічного місяця, коли в першу ніч тої страшної хвороби ти з болота виходила. Думала, що тебе ніхто не помітить? 

— І ти не боїшся так безглуздо померти, вихаркавши легені просто мені під ноги, на цьому місці? Чому?

— Ти знаєш. Ти сама розповіла мені цю історію.

— Щур?

— Щури. Всі щури в цьому місті — мої. Озирнись.