Нічого не змінилося

Нарешті перестало боліти це кляте серце. Три тижні вже турбувало, а я все ніяк не зберуся піти до лікаря. А тепер може вже і не треба… Взагалі не відчуваю жодного болю. Може, тому, що досі не прокинувся. Треба спробувати розплющити очі. О, світло!

– Ти хто взагалі такий? – побачивши темну постать біля вікна, я швидко схопився і кинувся до мисливського ножа, що, як завжди, лежав у верхній шухляді комода.

– Скоріше, така, – голос виявився жіночим. Що ж, це добре. Значить, ніж мені точно знадобиться. Цікаво. Раніше вони ніколи не шукали мене самі.

– Не знаю, як ти потрапила до мене в квартиру, люба, але ти пошкодуєш. А я – ні.

– Ти просто дечого не знаєш. І поки не здогадуєшся, хто я така. Нічого не відчуваєш дивного?

– Біль… Вона зникла. Що у цьому поганого?

– Нічого. Ти просто мертвий. А я – твоя Смерть.

– З косою? – я засміявся. Фігура біля вікна була схожа на звичайну жінку. А, значить, і вести себе з нею буду, як завжди.

Швидкий ривок уперед, удар ножем. Але лезо пройшло крізь одяг і навіть тіло непроханої гості. Сміється, зараза. Невже не обдурила? Спробував намацати свій пульс – його нема. Моє серце не б'ється, тому й не болить. Виходить, це правда...

– Хто я тепер? Зомбі?

– Так, на кшталт цього. Я поки не знаю. Нещодавно на цій роботі.

– Жартуєш? - думаю, скільки ж років має бути Смерті. Тисячі, мільйони, мільярди років? Цікаво, хто приходить до скорпіонів та мишей… Теж дівчина – чи хтось схожий на них?

– Ні. Я просто Жнець, який забирає душі. Зараз прийшла за твоєю. Вилізай з тіла та йдемо. Або...

– Або що? – думаю, зможе вона забрати мене силою, поки я досі у своєму тілі, чи ні.

– Ти залишишся зомбі.

– Мені подобається. Нічого не болить. І вдруге я вже точно не помру.

– Але у цьому вигляді ти не зможеш ходити вулицею. Ну, принаймні, вдень. Не зможеш спілкуватися з людьми!

– Добре, а де мінуси? Ненавиджу людей. А працюю, отримую зарплату та оплачую рахунки, не виходячи з дому, через інтернет. Тепер доведеться ще й замовляти доставку додому продуктів та деяких речей. Але для цього є кур'єрські служби.

Смерть, а точніше, Жнець спохмурніла. Вона ще не зрозуміла. Мені подобається такий стан. Він навіть краще, ніж моє життя. А що – пальці нормально рухаються, отже, працювати я зможу. Ніж у руках теж добре лежить. Розповісти їй про все?

– Але… Пройде зовсім небагато часу, і тобі знадобляться… – Жнець на кілька секунд замовкла. Думала, що сказане мене засмутить. Але я вже здогадувався, в чому річ. – Мізки.

– Як часто? – по вигляду Жнеця можна було сказати, що вона не чекала саме такого питання. – Раз в місяць? Щотижня?

– Я не розумію… Як часто? Та, мабуть, один раз на десять-п'ятнадцять днів. Я не знаю точно.

– Мене влаштовує. Хоча тепер, напевно, доведеться частіше гуляти ночами, адже це тепер не хобі, а життєва необхідність, – розкажу їй, хай хоч хтось знає. – Ти ще не зрозуміла? Я – Опівнічний Мозгоїд. Ідіотська назва, але саме так мене називають журналюги.

– Я чула про тебе, – Жнець відступила назад, у бік дверей. Цікаво, їй гидко чи страшно? – І навіть забирала одну дівчину, яку ти…

– Як бачиш, я вже й так їх їв. Що змінилося? Так, тепер я зомбі. Так навіть веселіше!

Я дивився, як Жнець іде, через стіну, не відчиняючи дверей. Кинув їй услід ніж – той встромився в дерев'яну планку дверної коробки, значить, з рефлексами все гаразд. Потім підійшов до вікна – вперше за кілька днів. Що там може бути такого, щоб привернути мою увагу? Люди? Для мене вони не дуже цікаві. Принаймні всі. Тих, хто мені потрібен, я знайду, як завжди, вночі. В парку.