Четверта сурма

— Припини! — закричала Леся.

Яна дивилася на дівчину та не впізнавала її. Невже запізно? Невже найдорожче втрачене?

— Нам треба…

— Не чіпай мене, — голос Лесі тремтів від втоми.

Яна важко сковтнула, ніби у роті була слина. Горло пересохло, голова розколювалася від болю. Триматися заради неї, заради них…

З-за країв цупкого пледа на вікні ледь-ледь пробивалися промінчики світла ліхтариків. Квартира, яку дівчата дбайливо обживали, перетворилася на брудне звалище. Три тижні.

Три блядські тижні, і що далі, то гірше.

Яна спробувала підвестися, але майже одразу гупнулася назад на підлогу. Занадто різко.

— Лесь…

— Я не… — Леся не підводила погляду. Здавалося, свідомість покидала її.

Серце стисло лещатами. Ні, ні, навіть не думай про це. Я не дам тобі померти.

— Лесь, я знайду воду, — голос зрадливо захрип. Яна прокашлялася, а тоді повторила, — Чуєш? Я знайду воду. Тільки протримайся ще трохи.

Брехня, в яку ніхто не повірив. Дівчина гадки не мала, де шукати. Розуміла, що мусила знайти, і це було єдиним, що тримало.

Яна сперлася обома руками об підлогу та ще раз спробувала встати. Вони не виходили з квартири вже скільки? Час припинив існування… У голові злегка паморочилося, а праву ногу схопила судома. Дівчина стиснула кулаки та зціпила зуби. Впораєшся. Зможеш.

— Не вийде…

— Не кажи так, — ледь не завила Яна.

— Пізно…

Вся вода отруєна хімікатами, і якби було більше сил, можна було би розмірковувати — ким саме. Дівчата чули, що відбулося з сусідами знизу. Звукоізоляція у вибитих вікнах відстійна.

— Ми маємо бор…

— Ян, пізно… — Леся тремтіла дедалі дужче. — З ким боротися?

— Та хоч з самим чортом!

Леся скривилася, чи радше посміхнулася самими кутиками губ, Яна не була впевнена. Картинка перед очима злегка розпливалася, фокус губився.

— Це не чорт… — нарешті порушила тишу дівчина. — Це Бог.

— Лесь, не почина…

— І перший ангел просурмив, — дівчина вмить перестала хитатися, — і впав град з вогнем, змішані з кров’ю.

Три тижні тому вони прокинулися від різкого удару та розбитого скла у вікні, що розлетілося всією кімнатою. Приліт? Якби ж…

— Це нічого не…

— І другий ангел просурмив, — Леся, спираючись об диван, випрямилась, — і гора розпалена вогнем впала в море.

Два тижні тому дім хитався, як під час землетрусу в нульових, книги падали з шафи, посуд майже весь розбився. Пощастило, що не сиділи у залі — важка люстра проломила стіл.

— І третій ангел просурмив, — продовжувала Леся, неспішно рухаючись до кухні, — і впала з неба зоря на третину річок, і стала третина вод полином.

Тиждень тому, впевнившись, що двері міцно забарикадовані, дівчата вперше почули оголошення у гучномовцях на вулиці. Спершу думали, це мародери виманюють дурних. Яна чула крики сім’ї з під’їзду навпроти.

— Це не…

— Ян, пізно. — Леся стояла перед раковиною і навпомацки шукала чашку. — Ми не переживемо четверту сурму.

— Ми…

— Зникне світло, третина. Ян, ми не були святими, нам не вижити.

Дівчина відкрила вентиль та підставила чашку під слабкий струмінь води. Яна чула, як рідина, у суміші з вітром, що назбирався у трубах, вилітає з крана зі свистом.

Ні, не можна. Вода отруєна. Потрібно просто знайти…

— Ян…

Дівчина здригнулася, адже кохана вже стояла поряд, простягаючи чашку. Запалені очі засльозилися.

— Ми підемо разом, — сказала Леся та сіла поряд. — Ми не переживемо.

Вона лагідно торкнулася руки Яни, тоді пальцям пройшлася до обличчя, злегка підхопила підборіддя та підвела обличчя дівчини. Погляди дівчат перестрілися.

— Одна чаша одкровення, на нас двох, — сумно прохрипіла Леся. — Не має бути боляче. Не більше, аніж буде.

Яна відчувала, як горло стискається від сліз. Руки тремтіли. Вона не впоралася…

— Ти була більше, аніж Всесвіт, — промовила Леся, а тоді відпила з чашки.

З боку вхідних дверей почувся шум.

Яна навіть не встигла зойкнути, усе тіло немов би розбилося на тисячу гострих шматочків й рознеслося підлогою. Вона підхопила руками чашку, заплющила очі та піднесла до губ. У ніс вдарила суміш хлору й амонію, в очах запекло. Яна хотіла відхилитись, як раптом Леся підштовхнула чашку:

— Пий, і ми будемо разом, — шепотіла вона.

Огидна й пекельна суміш заполонила горло, спускаючись далі у стравохід. Вогонь розривав зсередини, ребра, здавалося, от-от тріснуть від тиску.

Вхідні двері з гуркотом прочинилися.

— Я знайшла воду! Яна…

Дівчина бачила лише сірі плями. Зір зникав, та не слух. Леся? Але…

— Яна, що ти наробила?!