А потім ти побачиш

— Розумієш, — казала Зоряна, — коли ти йдеш на таку прогулянку ранковим лісом, ти забуваєш про будь-які негаразди, страхи, сумніви. Ніби ранок і проблиски сонця крізь гілля хвойних дерев захищають тебе від усього цього, полишив тільки радість та надію.

Я посміхнулась їй та зробила глибокий вдих вологої прохолоди. До мого нутра проникло трошки ознобу — моє тіло так і здригнулося, але шкіра лиця, шиї та рук ловила гарячі промені сонця і насолоджувалась ними. Думати не хотілось, тим паче про погане.

Зоряна продовжила:

— Таку ауру захисту може зламати тільки якась дуже дивна випадковість. Як у гральних автоматах. Типу: Дзвоник, Вишенька, Жолудь. Або, радше: Гора, Червона Троянда, Кролик у гнізді. Неймовірно нещасливий збіг.

—  Добре, що у мене на сукні білі. А кролик одразу втече.

— Ні, він не втече. Ти зможеш попестити його трошки по хутру та вушкам, а як захочеш — пройдеш повз, але це вже не матиме значення.

— Чому?

— Цей блакитний небосхил, — Зоряна промовляла трошки замріяно, — полишає багато чого за своїми межами, але ж воно нікуди не зникає — тільки накопичується. А як впаде на тебе все одразу сліпим кривавим дощем… У-у-у! — вона завила комічно, ніби лякала дитину. — Тому так добре бути захищеними та щасливими.

Ми вийшли з-під тіні лісу. Невеличка річка журчала по скелях перед нами.

— Знімай взуття, — Зоряна повернулася до мене, — ми перейдемо вбрід.

Річка була по коліно. Я підібрала полог тонкого, в білу ружу, плаття.

— Набрало води, щоб його, — сказала я Зоряні не дивлячись, коли по голові забарабанили бризки, — А? Що?!

У відповідь бризки полетіли знов. Разом зі сміхом.

— Та не переживай, — крикнула Зоряна, — вмить висохне. Сонце бачиш як пече. Ще подякуєш!

Я, регочучи, теж плеснула в неї парою жмень води.

— Дивись, монетка! О, ще одна! Хто їх тут залишає? — Я занурила руку у воду майже по плече.

— Давай, я покладу в кишеню, а то загубимо. Та хвате — помстилась та й годі! Я теж тепер мокра наскрізь.

Вийшовши з води, ми пішли далі по тропі босоніж. Вона вела вгору по схилу, але не крутому. Дерева поріділи — ліс трошки відступив. Суха земля напікала п’яти, але мокре волосся та одежа дійсно спасали трохи від спеки. 

Ми досягли вершини гряди. Але протилежний схил був набагато крутішим. Далі простягалась велика долина.

Я невпевнено подивилась на Зоряну.

— Треба якось спуститись..?

Зоряна стояла та зосереджено дивилась на схил, тримаючи руку в кишені. Я ж почала потроху переступати, намацуючи босими п’ятами собі сходинки у ґрунті схилу. Він був вологий та пухкий. 

— Ні! — вигукнула Зоряна різко і я, підвернувши ногу, полетіла вниз по схилу. Перекинувшись пару разів я змогла перевернутись плазом на живіт, чіпляючись за схил пальцями рук, риючи землю носками стоп.

Нарешті зупинившись, я подивилась примружившись вгору — звідти все ще сипалась земля. Зоряна стояла та дивилась на мене так само задумливо, навіть розгублено.

— Стій там! — крикнула я, підводячись на ноги, — я підіймусь іншим шляхом.

Зоряна мовчки споглядала.

Я помахала їй рукою та пішла у гущу колючих кущів, що росли навколо тропи й не давали мені йти уздовж гряди. Моє взуття залишилось десь на схилі.  Вся в вологій землі, босоніж я брела по стежині далі.

Коли хащі розступились, полишивши мене одну серед духмяних трав степу, я хотіла вже зупинитись, але око впало на чужорідну пляму. Кролик? Через мої нутрощі хвилею знов прокотився озноб. Я повільно переступала ногами по стежині, допоки не підійшла. Тільки маленькі вуса ворушились у відповідь.

Я озирнулась ще раз — крихітна фігурка Зоряни все ще стояла на вершині гори з похиленою головою. Дивна тиша давила на вуха. Я знов помахала Зоряні рукою. Вона ж просто розвернулась та зникла з поля зору.

Кролик сидів серед трави, прим’ятої ніби створюючи навколо нього гніздо. Я присіла поруч, відчуваючи, що вже дійшла до кінця путі.

Повітря ставало задушливим. Посеред сонячного жаркого полудню пахло грозою. Перші краплі падали на поділ мого плаття, фарбуючи трояндові візерунки на ньому в червоне.

Я попестила пухнастика по вушках. Він тремтів, але сидів на місці. М’який, теплий жмуточок хутра. Моє тіло захищало його від гарячих крапель дощу, що стікали тепер по моєму обличчю. Так, я могла робити що завгодно, але вибрала залишитись з кроликом, хоч це вже ні на що і не впливало.